13 травня 2015, 11:10

Хто за кого в геополітиці: детальна карта

Наразі в світі є чотири великих геополітичних гравці: США, ЄС, Китай та Росія. І Україна перебуває на перетині їхніх інтересів

Роман РукомедаПолітичний експерт

Геополітика успішно пережила ХХ століття й далі чинить неабиякий вплив на наше сьогодення. Попри те, що світ поступово рухається до нового технологічного устрою, сполучаючись в одне інформаційне поле, вузьке коло держав усе ще бореться за світові ресурси і владу.

Низка глобальних гравців досі/вже спроможні сформувати групи лояльних менших держав і їх об’єднань. І Україна наразі перебуває в самому вирі цієї боротьби.

Безумовно, ключовим гравцем світової політики є, як і раніше,  Сполучені Штати Америки як лідер Західного світу. Ця країна має найбільший сукупний економічний, технологічний, інноваційний та військовий потенціал і залишається єдиним по-справжньому глобальним в усіх аспектах гравцем. Особливо цікаво спостерігати, як США втримують лідерство в новій науково-технологічній революції в світі.

 

ОБ’ЄКТИ ГЕОПОЛІТИЧНОГО ТЯЖІННЯ:

США:
1-а армія в світі, бюджет – 612,5 млрд дол. В 2014 р., ВВП – 17419 млрд дол.

ЄС (стара Європа): ВВП – 18526 млрд дол., армії трьох країн ЄС входять в топ-10 світу.

Китай: 3-а армія світу, річний бюджет – 126 млрд дол., ВВП – 17617 млрд дол.

Росія: 2-а армія світу, бюджет – 76,6 млрд дол., ВВП – 3565 млрд дол.

Традиційно до геополітичної орбіти США входять країни Північної Америки (Мексика, Канада), англо-саксонського світу (Великобританія, Австралія, Нова Зеландія), окремі країни Європи (Польща, держави Балтії, Румунія, Болгарія та деякі інші), Латинської Америки (у цій частині світу Аргентина і Бразилія традиційно змагаються за регіональне лідерство), країни Азії (під тиском впливу Китаю США все важче зберігати свої впливи – Філіппіни, В’єтнам, Японія, Тайвань та інші).

Гравцями відносно глобального значення можна також назвати ЄС, Китай та Росію. Індія наразі не спромоглася вийти за регіональні рамки й не чинить впливу на світову геополітичну шахівницю.

Європейський Союз є глобальною економічною потугою, наддержавним об’єднанням, яке має достатньо ресурсів для впливу на ввесь європейський регіон, Близький Схід, Африку та частину Євразії.

 

Створення єдиної трансатлантичної зони вільної торгівлі із США може відкрити перед ЄС нові перспективи розвитку. Це може стати реальним геополітичним оформленням теорії "золотого мільярда" (в цьому випадку – 800 мільйонів населення), що керує світом.

Утім, наразі Євросоюз демонструє гостру внутрішню кризу, спровоковану президентом РФ Володимиром Путіним та його агресією проти України. Гра Путіна на розкол Євросоюзу триває, а Німеччина на чолі з Ангелою Меркель, як лідер більшої частини ЄС, робить усе можливе для збереження стосунків із путінською Росією, яка дедалі більше декласує Євросоюз як геополітичного гравця.

У самій Європі інші, окрім Берліну, гравці наразі не виявляють бажання демонструвати власної геополітичної гри й надають перевагу або рухові в орбітах провідних держав (Великобританія, яка зорієнтована на особливі стосунки із США), або дедалі глибше занурюються у внутрішні проблеми (наприклад, Франція, що стрімко поринає в іслам).

Отже, ЄС є нині геополітичним гравцем виключно з економічного погляду, і в разі зникнення фінансово-матеріальних переваг Європи її геополітична привабливість швидко зменшиться.

Більшість країн ЄС наразі намагаються орієнтуватися на німецько-французький тандем, де поки що першу скрипку грає Ангела Меркель. Виняток становлять вже відзначені держави, що зберігають загальну орієнтацію на Вашингтон, а також умовно проросійські країни (до них нині можна зарахувати Угорщину, Чехію, Словаччину, Австрію).

Ба більше, з держав Старої Європи Німеччина, Франція та Італія дотримуються вкрай м’якої позиції щодо путінської Росії через небажання фінансових втрат у разі запровадження більш жорстких санкцій проти РФ.

Китай спромігся стати глобальним гравцем, на відміну від свого давнього конкурента – Індії, і війти за межі регіональних впливів та ігор. Це відбулось тоді, коли Піднебесна заявила про свої інтереси в Африці та Латинській Америці й почала реальні дії в цих регіонах.

Барак Обама та Сі Цзиньпін. Фото: watchingamerica


Згодом Китай дійшов і до Східної Європи, де поки діє вкрай обережно, не бажаючи входити у відкритий конфлікт із інтересами Заходу та Росії. Годі й говорити про високу активність КНР у Центральній та Південно-Східній Азії, Далекому Сході. Особливо "ласим шматком" для Пекіну є Росія, що стрімко йде до розвалу.

До геополітичної орбіти КНР, що вирізняється жорсткою грою на захист своїх національних інтересів, можна умовно залічити більшу частину держав Південно-Східної Азії (китайський бізнес міцно тримає під контролем економіки цих країн), Пакистан, частково держави Центральної Азії (Киргизстан, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан), Іран тощо. Початок китайської гри, спямованої на доступ до ресурсів Африки й Латинської Америки, було жорстко придушено США та іншими країнами Заходу, зокрема за допомогою "арабської весни".

Утім, у Москви допоки залишається єдиний аргумент для гри на глобальному геополітичному рівні, - отримана у спадок від СРСР ядерна зброя.

Погрози розв’язанням ядерної війни вкупі з активним використанням збройної сили залишаються єдиним аргументом деградуючої Росії та її режиму, яка в такий спосіб намагається зберегти хоча б мінімальний регіональний вплив.

До падіння цін на нафту і введення західних санкцій Москва могла дозволити собі ще підкуп лояльних країн (включаючи деякі з держав ЄС) та їх лідерів, але після 2014 року у Кремля на геополітичній шахівниці залишився єдиний аргумент – сила.

Украй відносну геополітичну лояльність Росії на сьогодні зберігають лише Білорусь (лідер якої постійно повторює, що його країна не є частиною "Руського світу"), Казахстан, Вірменія, нинішня Грузія (ситуацію у якій контролює проросійський Бідзіна Іванішвілі), Таджикистан, Киргизія, Узбекистан (поки Путін ще має чим платити керівництву цих країн і захищати їх від загрози ісламістів з Афганістану).


Прогноз потенційного вигляду геополітичної мапи світу за 20 років

 

На цій мапі з великою імовірністю не буде такого гравця, як Росія: після глибокої політичної та соціально-економічної кризи країна розпадеться на низку менших утворень без претензій глобального лідерства.

Так само може не існувати серед геополітичних гравців і Європейського Союзу. Одним зі сценаріїв його катастрофи може бути ланцюгова реакція розпаду, спричинена виходом Великобританії з ЄС після 2017 року.

 


Плакат: "Хто насправді керує цією країною? 75% наших законів зараз написані в Брюселі". Великобританія, 2014 рік. Фото: Huffington Post


Проблема – брак у ЄС єдиної геополітичної стратегії розвитку (ситуативне реагування на нові виклики і прив’язка до Росії), і достатньої військової потужності для захисту своїх інтересів на глобальному рівні (більше того, без США Євросоюз нині неспроможний захистити навіть самого себе).

Серед нових гравців може з’явитися Індія.


 

Ніша для України

Україні в умовах жорсткої геополітичної боротьби, виходячи виключно зі своїх національних інтересів, треба орієнтуватися на найбільш перспективного геополітичного партнера, розвиненого в технологічному та військовому плані. Ним наразі виступають США.

Пріоритетом для Києва мусить стати модернізація за західними зразками з опорою на інноваційність і нові технології.

Саме американці очолюють нову технологічну революцію, мають найпотужнішу військову машину світу, а також найбільшу ресурсну базу. Сполучені Штаті – поки єдина країна, спроможна повністю захистити Україну від військової агресії з боку Росії. ЄС, на жаль, ще остаточно не сформувався як повноцінний геополітичний гравець, і шанси побачити це в майбутньому меншають.

Умови України для входження в зону безпосереднього впливу США – стримування Росії в Східній Європі, блокування розширення китайського впливу на ЄС. Наша держава також може територіально поєднати балто-чорноморський пояс країн Європи, які орієнтуються на США, розмежувати країни Старої Європи (передусім, Німеччину) та Росію.

 

Під ці умови, в України є непогані шанси отримати американські технології, зброю та інвестиції.

Роман Рукомеда