Чому ікона Богородиці "Володимирська" насправді є "Вишгородською" і належить Києву?

Як підміна окремих понять, вчинена майже 900 років тому, обертається фальсифікацією історії держав. Навіть якщо мова йде про підміну назви однієї-єдиної… ікони
20 вересня 2016, 18:23

Зізнаюсь, була чимало здивована, дізнавшись, що Володимирська ікона Божої Матері, - знаменита реліквія Російської церкви, - насправді є Вишгородською Богородицею Ніжності і була однією з найбільших святинь Руси-України.

Здивування перейшло у зацікавлення: хто, коли і з яких урочистих причин передав північному сусіду безцінний образ? Адже автором ікони, за переказом, вважають самого євангеліста Луку, сучасника Богородиці.

Інформаційний пошук несподівано розгорнув переді мною майже детективне полотно подій ХІІ століття, учасники якого керувалися суто мирськими мотивами, а наслідки їх дій несподівано продовжують проявлятися й через 900 років.

Результатом цього пошуку стали дві історії.      

Версія перша: офіційно-популярна

Вона гуглиться одним кліком.

І гласить, що Константинопольський патріарх 1131 року передав святиню до Києва, у дарунок великому князю Юрію Долгорукому («великим» називали князя, що посідав головний, себто київський престіл, за сучасною аналогією – президент. – І.К.)

Юрій поставив образ Богородиці у дівочому монастирі Вишгорода. А його син, Андрій Боголюбський, забрав ікону до Суздалі. По дорозі біля святого образу відбувалися численні дива. Найбільшим з них стало явлення Богородиці княжичу Андрію з наказом поставити ікону не в Суздалі, а у Володимирі (що на Клязьмі). Князь смиренно виконав божественне розпорядження і відтоді ікону Божої Матері іменують Володимирською.

Версія друга: неофіційна

 

Вишгородська Богородиця Ніжності.

Фото: Вікіпедія.

Її пошуки  виявилися значно копіткішими. Збирати історію воєдино довелося з багатьох джерел. І головне, що своїм змістом вона рішуче спростовує офіційну версію. Пропоную порівнювати обидві історії поетапно.

Перша теза офіційної версії гласить, що 1131 року Константинопольський патріарх передав ікону великому князю Юрію Долгорукому.

Але. Цю дату повністю спростовують всі історичні джерела  Вони свідчать, що 1131 року великим київським князем був Мстислав Великий. Юрій Долгорукий у той час виконував обов’язки удільного князя далекого Ростово-Суздальського регіону.

Звичайно, можна припустити, що з датою вийшла помилка, а правдивою лишається інформація щодо особи князя, якого греки удостоїли безцінного дарунка. Проте є й інші причини, які унеможливлюють достовірність офіційного сюжету. А саме – життєві історії обох князів.

Мстислав та Юрій були синами славнозвісного Володимира Мономаха. Але батькову науку про те «як подвигнутися на добрі діла», кожен княжич зрозумів по-своєму.

Мстислав Великий. Фото: Вікіпедія.

Мстислав посів київський престіл по смерті Володимира Мономаха. Він керував державою так славно, що удостоївся ймення Великий. Князь був мужнім лицарем і мудрим державцем. «Він умів владарювати, і тримати порядок всередині держави», - пише про нього Микола Карамзин в «Истории государства Российского», виданій у Санкт-Петербурзі 1816 року. Слава про чесноти Руського володаря ширилася всією Європою. І тому угорські, данські, візантійські, польські монархи вважали за честь пошлюбити своїх принців чи принцес із дітьми Мстислава.

Великий князь помер 1132 року і був похований у збудованому ним Федорівському монастирі у Києві. Незадовго по смерті Церква зарахувала його до лику святих. І тому, повертаючись до історії ікони Богородиці, цілком логічно, що саме такому славному володарю передали з Константинополя безцінний образ.

З Юрієм Долгоруким все було зовсім інакше. Сьогодні його здебільшого знають як засновника Москви. І, вочевидь, через це замовчують, що державником суздальський князь виявився нікчемним.

Ідея фікс всього його життя полягала у здобутті Києва. Суздальський князь кількаразово намагався загарбати столицю Русі, за що літописці охрестили його Довгоруким.

Юрій Довгорукий. Фото: Вікіпедія.

Княжа мрія збулася аж 1156 року. Але ненадовго.

«Великим київським князем» Юрій пробув два роки і помер насильницькою смертю (його отруїли). Кияни, дізнавшись про кончину нелюбого правителя, погромили князівські хороми і, як пише перший історик Києва Максим Берлінський в «Історії міста Києва», «всіх суздальців з безчестям вигнали з міста».

Варто розібратись, чим Довгорукий так дошкулив київському люду. Максим Берлинський характеризує князя Юрія як «правителя, що більше займався розвагами, аніж державними справами, що киян страшенно дратувало…», а найгірше те, що «правління Юрія Володимировича призвело до втрати Руссю багатьох земель і посилення половців» і тому перебування його у столиці «для киян було нестерпним».

Микола Карамзін, автор «Історії держави Російської», називає Довгорукого «властолюбним, але порожнім князем, який не мав чеснот великого батька, і не прославив себе в літописах жодним подвигом благородства, жодним добросердним вчинком, притаманного Мономаховому племені… Народ київський так ненавидів Довгорукого, що не захотів, щоб і тіло його лежало поруч з Мономаховим (тобто у Святій Софії – І.К.) і поховали його поза містом…».

Друга теза офіційної версії стверджує, що син Юрія Довгорукого, Андрій Боголюбський, забрав ікону з Вишгорода до Суздальщини.

Але. У літописах пишуть, що насправді не забрав, а викрав.

Межигірський монастир. За однією з версій, саме з нього Андрій Бголюбський вивіз до Суздаля ікону Вишгородської Богородиці Ніжності. Фото: http://osp-ua.info

Річ у тім, що Юрій Довгорукий, завоювавши київський престіл, поставив Андрія у Вишгороді і призначив його своїм наступником.

Молодому княжичу, звісно, хотілося стати великим князем. Але йому імпонувало єдиновладдя. Київські ж традиції правління змушували князя узгоджувати всі свої рішення з дружиною, боярами і зборами громадян (вічем). Це по-перше. По-друге, Боголюбський з досвіду батька знав, що киянам треба годити, бо нелюбого князя вони можуть прогнати, а то й замордувати.

Інакше кажучи, перспективи стати великим і самовладним володарем у Києві бути просто не могло. Зрозумівши це остаточно, князь вирішив стати великим і самовладним у себе на Суздальщині. Для цього забите і віддалене Суздальське князівство він постановив зробити престольним, тобто в усьому рівнозначним Києву.

Суздальський кремль - споруда княжої доби.

Реалізація задуму почалася однієї глупої ночі, коли Боголюбський поцупив з церкви чудотворну ікону Богородиці і без батьківського благословення (це особливо обурило літописців) дременув з Вишгорода до Суздалі. Про це читаємо в Миколи Костомарова, у його «Истории России в жизнеописаниях ее главнейших деятелей», виданій у Санкт-Петербурзі 1895 року

Слово «поцупив» тут не перебільшення. Святий образ був надзвичайно шанований у Вишгороді і по всій Русі. Біля нього відбувалися неймовірні чуда і  сила паломників з усієї країни приходила вклонитися Вишгородській Богородиці Ніжності. Тому про добровільну передачу городянами безцінної святині, та ще й синочку розгульного князя, не могло й мовитися.

Але Боголюбський розумів, що почин нової столиці конче має супроводжувати якийсь знак Божого благословення.  Вишгородська святиня ідеально для цього підходила. Це і спонукало князя вчинити святокрадство.  

Дорогою до північних земель Андрій незле прорахував, що запровадження самовладства на базі Суздалі завдасть добрячої мороки. Адже там жило старе боярство (тодішня політична еліта) та більше-менше, але діяли київські демократичні закони.

І вирішив князь, що незрівнянно зручнішим для заведення нових порядків буде Володимир - невелика слобода неподалік Суздалі. Але як це зробити?

Тут настала черга третьої тези.

Третя теза офіційної історії, посилаючись на древню «Оповідь про чуда Володимирської Божої Матері», стверджує, що дорогою з Вишгорода Богородиця явилася Андрію Боголюбському з наказом везти ікону не до Суздалі, а до Володимира. І тому князь миттю розгорнув імените будівництво нової столиці у до цього геть неіменитому Володимирі.

Але. Чи дійсно на це було розпорядження з неба?

Успенський собор у Володимирі. Тут знаходилася Вишгородська ікона Богородиці. Фото: http://artwwworld.org.ua

Порівняно недавно (1895 року) дослідники Імператорського Московського археологічного товариства, вивчаючи стилістику «Оповіді», незаперечно довели, що одним з її авторів був сам Боголюбський. Про що й було опубліковано у праці І. Забеліна «Следы літературного труда Андрея Боголюбского. Археологические известия и заметки»

Немає сумнівів, що взятися за перо князя спонукали ризикові політичні інновації. Їх конче потрібно було підперти належною ідеологією. І князь оформив це у безпрограшний спосіб – з посиланням на волю Божу.

В історії Церкви записано чимало історій явлення Богородиці. Але така честь випадала не аби-кому, а найбільшим із достойників. Боголюбський достеменно до таких не належав. І подальші події тому підтвердження.

Поставивши крадену святиню у Володимирі, Андрій проголосив себе великим князем і заходився робити там другий Київ – із Золотими воротами, Успенським собором і т.д.

«Але колізія полягала в тому, що великокнязівський титул, самовільно привласнений Андрієм, викликав на Русі скептичне ставлення (…) те звання було нерозривно пов’язане з Києвом. Без Києва Андрія великим князем ніхто не визнавав (…) і формально він залишався одним з удільних князів», - пише історик Михайло Брайчевський.

Інакше кажучи, допоки стояв Золотоверхий град, іншої легітимної столиці бути не могло. Виправити таку ситуацію Боголюбський вирішив знищенням Києва.

 «Настав час великого посту, почнімо його з добрих діл», - повчає книга молитов. І воістину «боголюбивий» князь перший тиждень великого посту розпочав погромом престольного граду.

«Грабували вони увесь город, - пише літописець, - і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому: церкви горіли, християн убивали (...) і всі святині забрали і монастир Печерський підпалили», - читаємо в Іпатіївському літописі.

Сталося це 1169 року. Вперше за всю історію древньої столиці при вселюдному опорі киян місто взяли на щит. Військо Боголюбського повернулося до Володимира з честю, славою «…і з прокляттям», - цитує літописця С. Соловйов в «Истории России».

А Микола Костомаров узагальнює: «Боголюбський зруйнував Київ з усім тим, що споконвіку було святим для всієї Русі».

Андрій Боголюбський. Реконструкція антрополога Герасимова за черепом із поховання. Російська церква шанує його як "Святого благоверного Великого Князя Андрея Боголюбського".

Фото: www.mgarsky-monastery.org

Для остаточного приниження загальноруської столиці Андрій поставив київським князем безвольного та неавторитетного Гліба Переяславського. І позбувшись таким чином клопоту з київською зверхністю, утвердив свій титул великого Володимирського князя.

Але ненадовго.

Бо з руїн і попелу престольний Київ несподівано постав знову. Нелюбого князя Гліба кияни терпіли два роки. А потім його хтось та й отруїв. Розгніваний Андрій надіслав до Києва посла з вимогою видати осіб, причетних до вбивства. Але посланцеві відмовили і вирядили додому, обстригши йому голову та бороду (це вважалося найбільшим приниженням посла і його патрона).

Як свідчить Київський літопис, «Андрій, сповнившись зарозумілості і розгордившись вельми і безліччю воїв оточившись», вирішив піддати столицю новому погрому. Величезне військо (50 тисяч воїнів) знову вирушило на Київ. Але дійшло лише до Вишгорода і здобути його не спромоглося. Обороною міста керував князь Мстислав Хоробрий, який, за твердженням літописців, «крім Бога не боявся нікого».

Після тривалої облоги суздальські вояки з ганьбою порозбігалися. «Прийшли-бо вони зарозумілими, а смиренними одійшли у доми свої», - підсумовує літопис.  (Цей історичний факт, до слова, незмінно замовчується офіційною російською історією).

На цьому походи північних сусідів до Києва припинилися. І того ж року Андрія Боголюбського убили його бояри.

«При всьому своєму розумі, хитрості та спритності Андрій не зміг встановити нічого міцного на руських землях, - пише Микола Костомаров. - Єдиною мотивацією всієї його діяльності було властолюбство. Якою мірою поцінувала його турботи суздальська земля, свідчить його смерть».  

Але повертаємося до подальшої історії вкраденої святині. У Володимирі вона пробула 235 років. Перед загрозою війська Тамерлана її перевезли до Москви. Тоді й кілька разів по тому чудесний порятунок московського люду від нападників традиційно пов’язували з божественним заступництвом Вишгородської (Володимирської) ікони.

Востаннє Богородиця захистила Москву 1941 року.

Напередодні, на урочистому параді до 24-ї річниці революції, на трибуні мавзолею стояли Сталін, Молотов, Ворошилов – і поруч патріарх Алексій із чудотворним образом у руках. У підручниках з історії останнє не згадують. Пишуть лише, що несподівано вдарив мороз понад 40 градусів і німецька армія відступила…

До 1999-го року ікона Вишгородської (Володимирської) Богородиці зберігалася у Третьяковській галереї.

Потім її передали Церкві. Але під час передачі святині в руки патріарху Алексію образ несподівано тріснув.

Очевидці стверджують, що один із ієрархів Церкви на це промовив: «На жаль, Богородиця вже не з нами».

[ Висновки ]

«Спадщина, поспіхом загарбана на початку, згодом не благословляється», - написано у Книзі Премудрості Соломона. Вочевидь, саме тому на колишніх периферійних землях давньоруської держави не постав ні другий Київ, ні третій Рим. А дорога до колись престольного града Володимира обернулася горезвісним шляхом на каторгу, знаним як Владімірскій централ.

Древній Київ відтоді також пережив чимало надскладних часів. Але славу і велич святого міста нікому не вдалося ні знищити, ні вкрасти.

«Святий Київ-град – втілення благодаті Божої – є явищем того ж порядку для слов’янського світу, що й Рим для світу католицького», - пише історик Ігор Гирич.

З огляду на все вищенаведене постає питання: чому ніхто в Україні не порушує питання про повернення Києву ікони Вишгородської (Володимирської) Богородиці?

Адже це наша святиня. Безцінний лик передали з Константинополя (другого Риму) до Києва (другого Єрусалиму) для примноження благодаті Божої, яку ще дві тисячі років тому провіщав Золотоверхому граду святий апостол Андрій.

Тим паче, що ця історія вкотре підтверджує: на краденій святині, як і на краденому щасті, нічого доброго поставати не може.

Від редакції. Ця історія демонструє, наскільки важливо все називати своїми іменами. Маленька брехня, залишаючись непоміченою, тягне за собою брехню велику. З маленької брехні - фальсифікації назв і понять – починається фальсифікація історії. Дозволимо собі думку, що «співавторами» брехні є як той, хто збрехав, - так і той, хто з нею мовчки погоджується. 

 

Ірина Костенко

Енергетична незалежність: кому і що було вигідно

Підписання українським Мінпаливенерго угод із Росією на постачання газу та вугілля справляє враження дежавю. І не так сам факт закупівлі, як його аргументація: "вигідна ціна"

Детектор

Контроль обіцянок

Петро Порошенко:

Слід створити дієві механізми громадського, правового і політичного контролю за діями влади

Люстратор

Екатеріне Згуладзе-Глуксманн Перший заступник міністра внутрішніх справ України

Фізіогноміка

Фізіогномічний аналіз Назара Холодницького Керівникові Спеціалізованої антикорупційної прокуратури

Запитання до:

Екс-прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка

Чому Мін’юст не організує масове подання позовів до ЄСПЛ від українських громадян до Росії за збитки, завдані внаслідок подій на Донбасі та у Криму?