Марія Старожицька: "Ті, хто воює, найбільше хочуть миру"

Марія Старожицька розповіла "Висновкам" про бійців-"інопланетян", про п’єсу "Котел", про митця, який шукає правду на війні
19 червня 2015, 13:45

Журналістка і сценарист Марія Старожицька написала десятки віршів про війну, п’єсу про Іловайський котел. Нещодавно з’явились і соціальні ролики "По війні", створені творчою групою "МашКіно" Марії та Анастасії Старожицьких за ініціативи Асоціації народних волонтерів. 

Сонце заходить з кров`ю…

…Причетність до війни з’явилась тоді, як наші друзі з Майдану, з Михайлівської січі, пішли в добровольці. Вони вагались, куди йти. Тоді почули про комбата Семена Семенченка й незабаром їх було зараховано до батальйону "Донбас". Так стали добровольцями Валерій Лавренов (Лавр), Михайло Савульчик (Ельф) і Вадим Антонов (Самольот). Ми приїхали знімати, як вони вчаться воювати в Петрівцях. Лавр потрапив до розвідників. Їх навчили, як ховатися в лісі: на дереві, серед кущів, як стати непомітним, натягнувши "Кікімору". Як повзати під обстрілом, як долати перешкоди, витягти на собі пораненого, – хлопці зацікавлено вчились, і було кому вчити. Інша справа, що їм судилось зіткнутися з іншим: війна в умовах міста, зачистка кварталів. За якийсь час вони вирушили на фронт, ми підтримували контакт телефоном, почули багато реальних історій з фронту, отримали багато MMS із фотографіями. Тоді й почала писати вірші, здебільшого без рими. 

Сонце сьогодні заходить з кров`ю -
мабуть, усюди таке червоне безхмарне небо,
і в нас, і в антиподів – в Австралії,
куди не долетіли відомі фахівці зі СНІДу,
синдрому набутого імунодефіциту,
рештки їхніх тіл збирають аборигени Торезу.
Чорне і червоне – вугілля і кров,
можна сорочку вишити,
можна візитку Яроша…

Це були перші переживання після катастрофи Боїнга-777, збитого під Торезом 18 липня 2014 року. Наступний вірш написався, коли телефонувала Лавру й почула в слухавці, як розриваються "Гради". 

"Добрий вечір, мамо, як ваші спра…"
Я далі не чую – там вибухає "Град".
Це дуже голосно.
Дуже, дуже голосно… 

Тоді я закричала: "Ховайся!". У відповідь: "Якщо вам так страшно, мамо, більше не дзвонитиму". Лавр називає мене мамою ще з Майдану, названим сином він залишився й досі. Далі прийшла фотографія: бійці у шкільному класі, Лавр чистить кулемет, сидячи на вчительському столі. 

"Коли приходить перепочинок,
бійці розміщуються у школах…
…а той, хто повернеться, не відмінник,
а просто відмінним від всіх лишиться,
бо так багато в житті побачив,
що не продряпати і на парті" 

Коли читала вірш по телефону, - питає: "А звідки Ви знаєте, що я там підручник  знайшов?" Ну, знаю, так буває…

Жанр, у якому воно складається, я називаю віршованими репортажами. Це реальні деталі з війни і емоції до найменших подробиць. Не є вигадкою, наприклад, віршована історія, присвячена Самольоту. Ще у Петрівцях Лавр і Самольот жартували про те, чому б у добровольців не заморожувати сім’я про всяк випадок, щоб потім дружини чи кохані могли зачати від героїв дітей. Жарт набув іншого сенсу, коли Самольот загинув: він дуже любив свою малу донечку, весь час про неї згадував і хотів ще дітей. 

Пліч-опліч зі смертю і страхом…

…З трьох друзів із Майдану одного вже нема - Самольота. Ельфа було важко поранено – осколки міни влучили в обидві ноги, але вже намагається ходити без палички. Лавр цілий, але потрапив в пекло Іловайського "котла". Є ціла історія, як ми його дистанційно виводили. Багато вояків загинуло, чимало потрапили в полон, але залишились невеликі групи, які почали просочуватись на українські території. Це тривало чотири доби, які здавалися вічністю. Навколо вороги, місцеві налаштовані неприязно. Немає ані їжі, ані води. Є зброя, яку треба винести. Перебої зі зв’язком. Вони весь час йдуть в бік української армії, яка відступає. Будь-яка людина, яка вийшла звідти, врятувалась чудом.

Що з ними сталось? З одного боку, мої друзі пройшли пекло – йти пліч-опліч зі смертю і страхом. Але з іншого боку, їм легше, проте ті, кого мобілізували пізніше, повністю відчули на собі і смак перемог. Усе, що було до Іловайського котла, - це завершений етап війни. Далі війна вже стала іншою. Тому нинішні мобілізовані, які багато місяців стоять на позиціях, крім власне "передка", не відчувають доцільності свого перебування. Важкі психологічні умови супроводжуються дратівливістю і пиятикою.

Коли ми готували соціальні ролики, разом із психологами дійшли висновку, що краще для людини, не професійного військового, а добровольця, пережити пекло прямого зіткнення з ворогом один раз, а не жити місяцями в очікуванні випробування. Тоді є можливість стати сильнішим, бо, як відомо, все, що не вбиває нас, робить сильнішими. Важливо зрозуміти, що війна – не просто смертельній двобій з ворогом, де "чи ти його, чи він – тебе", а й підтримка багатьох нових людей в твоєму житті, побратимство. І це важливіша її особливість. Війна – це ще й соціальний ліфт. Це не те, що комбати "стрибають" у Верховну Раду, а те, що війна дає змогу по-військовому розуміти будь-яку справу, за яку ти берешся, і в ній перемагати. Про все це треба говорити з бійцями, допомагати їм повернутися до мирного життя, зрозуміти, що війна – це тимчасово.

 Волонтерське відео "По війні"

…Ролики, присвячені важливим речам, які потрібні психологам для того, щоб почати працювати з бійцями. Перша тема – це нав’язливі сни з війни, які є у кожного, хто там був. Попри те, що такі сни можуть снитися все життя, хіба що з часом рідше, хлопцям треба зрозуміти, що це не хвороблива реакція психіки, що це трапляється в усіх і з цим можна навчитися жити. У таких снах -  відображення реальності спотворюється. У бій, де ти не зміг врятувати свого побратима, ти весь час повертаєшся, але щоразу по-іншому. То ти його тіло тягнеш, з останніх сил, витягнув, потім глянув, а замість побратима – шина, як на тренуваннях в навчальній частині. Починаєш відстрілюватись, раптом АК перетворюється на вудку. Як розповідають хлопці, коли повертаєшся у мирне життя з війни, ще надовго залишається відчуття, що довкола - вороги. Один хлопець із "Дніпра-1" розповідав, що після повернення додому заснув на своєму ліжку, а вночі зреагував на червону кнопку на телевізорі: "Це лазерний приціл, це ворог, треба вбити". Він під подушку – а там нема автомата. Згадав, що в нього є сокира в коморі, встає, хапає її, б’є по телевізору – і "ворога" знищено. Алекс, Олександр Мартиненко, який знімався в нашому ролику про сни війни – боєць із "Донбасу", має медаль "За мужність", він дуже щиро це зіграв, бо снить цими ж снами.

У іншому ролику – болюча тема пияцтва. Коли бійці зустрічаються, починають говорити, згадувати тих, хто загинув, згодом це перетворюється на багатоденні запої. Дехто з бійців по півроку не може протверезіти – це випробування для сімей, для суспільства. Це теж один із симптомів повоєнного стресу. Дуже багато залежить від самої людини, яка має схаменутись і вчасно зупинитись. Тому портрет загиблого побратима в ролику оживає, хапається за голову, побачивши нетверезих друзів і голос за кадром каже, що загиблі не хочуть бачити побратимів пияками.

Ці ролики вже й самі бійці поширюють соціальними мережами й дякують за них, також психологи вдячні – після перегляду легше починати розмову з бійцем про те, які в нього проблеми. Відео знімалось на волонтерських засадах. Усі працювали безкоштовно, нам допомагали, надали знімальну техніку. Далі треба ще збирати кошти на наступний ролик про стосунки у сім’ї після повернення чоловіка з війни. Про те, що він повернувся, фізично вже тут, але думками ще там – і не чує, не розуміє дружину, яка насправді любить його і чекає. При цьому дружини й подруги теж мають розуміти, що відбувається з їхніми чоловіками. Алекс, до речі, дав дуже точну характеристику тому, що маємо "по війні": він день у день відчуває і бачить дві паралельні реальності, дві цивілізації: звичайні люди та бійці, які, наче інопланетяни, блукають містом. 

П’ЄСА "КОТЕЛ"

…У творчому доробку "МашКіно" з`явилася п’єса про війну "Котел". Вона розповідає історію Іловайського котла через долі людей з обох боків – і українських добровольців, і російських військовослужбовців разом із так званими ополченцями. Тепер дуже важливо, аби в досі незнайомому нам театральному світі знайшовся режисер, якому б це боліло, щоб поставити "Котел" до річниці цієї найтрагічнішої воєнної події, або, принаймні, влаштувати читку.

Дійові особи: типовий доброволець-майданівець; колишній міліціонер із Горлівки, також патріот України, у якого ворог відібрав домівку; американський військовослужбовець, український емігрант, який приїхав допомогти колишній Батьківщині вже з досвідом інших воєн; дівчина, яка пішла воювати більше через цікавість до цієї чоловічої справи й виконувала обов`язки медика; також Поет, це і позивний, і професія, мій ровесник, колишній афганець, він водночас і воює, і намагається писати вірші та книгу-хроніку війни.

Цих людей зібрано в одній ситуації і в один день – 24 серпня, День незалежності, коли в Києві відбувається урочисте святкування з салютом, у Донецьку - парад полонених, а в Іловайську практично "захлопнувся" котел. Далі буде як в житті: "зелений" коридор, що виявився пасткою, розстріл колони і початок виходу невеликих груп на ворожі території. Насамкінець, зустрінемося через рік. Що з ними сталося: хтось потрапив у полон і видно, яким він повернувся, хтось, пройшовши все, будує плани на майбутнє, є такі ж історії з протилежного боку.

"Котел" - це фіксація тих подій на документальному матеріалі, бо ми списали героїв із безпосередніх учасників, узяли їхню лексику, лише їм відомі деталі. Як, переховуючись, вони їли шипшину й курили соняшникове листя, про що мріяли, про що говорили, що вважали своїм оберегом – усе, що було між двома світами. Для правдивої фіксації другої сторони нам допомогли друзі з Росії, які говорили з тими, хто їде сюди зі зброєю, вмотивований "захистом братів від фашистів". Це найстрашніший наслідок пропаганди, коли людей змушують йти вбивати й гинути на чужій землі. Прийде час, ці люди прозріють, і це буде дуже болюче прозріння.

Чи є правда на війні

…У більшості своїй мешканці Слов’янська вірять у Росію - навіть після усього, що сталося. Бо вона "сильніша за Штати", бо там "більші пенсії". Бо їм довго втовкмачували, що Україна ні на що не здатна. Ось лише одна знакова картинка, які ми побачили. На ошатній вулиці стоїть будинок, від якого залишилась одна стіна зі старим портретом. Господиня Ізольда Генріхівна розповідає, що в будинок тричі стріляли: спочатку "ополченці" влучили в стіну, далі знесли дах, а буквально через добу, як вона каже, пострілом з українського боку знесло весь будинок. Заламуючи руки, Ізольда Генріхівна шукала хоч якогось пояснення: "Чому саме я? Чому аж тричі?! Може тому, що так заміж і не вийшла?!". Згодом ми дізнались, як склалась її доля: пані Ізольда мешкає в дочки в Петербурзі, спить на кухні і страждає. Ще сусіди розповіли, що вона була в перших рядах серед тих, хто підтримав "ополченців"… бо дуже хотіла бути в одній країні зі своєю донькою. Сталося те, чого хотіла, але не так, як хотілося… 

…..Усім сторонам бракує правди, як повітря. У мене взагалі таке враження, що в цієї війни немає речника. Є стрічка в Facebook, у яку пишуть самі бійці та волонтери, є інформаційні сплески, є фотокори й кореспонденти, які відпрацьовують редакційні завдання. Десь є люди, які нині мовчать і скажуть правду після завершення війни. А живого постійного відлуння нема. Людини, яка, бачачи повну картину, розповідає про процеси, що відбуваються. Волонтерів, які правдами й неправдами відправляють допомогу на фронт. Добровольців - хлопців, які пішли за своїми друзями, і дівчат, які пішли за своїми хлопцями. Батьків, які йдуть за своїх синів-призовників. Все дуже сильно пов`язано – немає чесної розповіді про необхідність захисту рідної землі від агресора, і вже вчорашні добровольці, які не потребували платні, а йшли гинути за ідею, ходять по інстанціях, вимагаючи пільг та нагород, лаються з побратимами щодо земельних ділянок тощо. Позаяк нема речника, який є пульсом війни на емоційному рівні, мають більше працювати митці. Нині правду треба фіксувати усіма можливими способами – за допомогою всіх видів мистецтва. Так, як це робили під час усіх інших війн, коли письменники йшли на фронт і повертались, щоб розповісти про всі пережиті жахіття. Вони багато зробили для переосмислення і антивоєнної кампанії. Те саме треба робити і зараз. 

Усі, хто воює – понад усе хочуть миру

…Ми їхали в Піски за відчуттям, щоб зрозуміти тих, хто там був. Піски залишаються гарячою точкою, де все літає і землю просто всіяно розірваними снарядами. Там я побачила, що всі, хто воює, понад усе хочуть миру. Побачила величезну кількість умотивованих добровольців, які хочуть перемоги. Інакше, все було марно. І Майдан, і все, що було потім, і для них так просто не має бути. До речі, цікаве відкриття було після повернення додому. Там мене чекала донька, яка готувалась до ЗНО й дала до рук запитання. Одне з перших – дія якого твору відбувається в Пісках? Я, щойно звідти, пересіпнулась. І у відповідь почула: "Мамо, ти хіба не читала "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Тоді я взялась перечитувати книгу і зрозуміла, що Панас Мирний – провидець. Не тільки опис проблем українців, навіть саме питання "Хіба ревуть воли?.." – багато чого пояснює в конфлікті на Донбасі. Історія йде за спіраллю. 

Великодень в Пісках на бойовій позиції


Яким буде день перемоги

…Перемога має бути повною. Для всіх вояків це, справді, дуже важливо: з перемогою приходить розуміння, що ти був у пеклі недарма, тоді й подолати повоєнний синдром набагато легше. Ніхто в спину не скаже: "Чого ти, ідіоте, туди поперся? Усі твої ровесники сиділи тут, ти сам винен, що туди пішов". Щоб цього не було, війну треба завершувати великою перемогою, шаною героям і загиблим, подякою усім, хто брав участь. До кожного треба знайти свої слова, висловити повагу. Аби вони усвідомили, що те, що вони зробили, є дуже важливим для нас і нашої країни. І якщо з цим зволікає влада, це можуть зробити самі люди, ми вже знаємо, що дуже багато можемо зробити самотужки.

Нині важливим є те, що всі люди, які були на війні, дуже хочуть розповідати про свої враження. Тому закликаю всіх: маєте змогу - зустрічайтесь із вояками, фотографуйте їх, знімайте, записуйте їхні розповіді, навіть якщо не знаєте, де опублікувати, залишайте до кращих часів. Ці переживання безцінні – вони є маленькими деталями війни, яку треба буде потім скласти в єдиний "пазл".

Фотографії зі стрінки Марії Старожицької в Facebook

Леся Соловчук

Енергетична незалежність: кому і що було вигідно

Підписання українським Мінпаливенерго угод із Росією на постачання газу та вугілля справляє враження дежавю. І не так сам факт закупівлі, як його аргументація: "вигідна ціна"

Детектор

Контроль обіцянок

Петро Порошенко:

Слід створити дієві механізми громадського, правового і політичного контролю за діями влади

Люстратор

Роман Насіров Голова Державної фіскальної служби України

Фізіогноміка

Фізіогномічний аналіз Назара Холодницького Керівникові Спеціалізованої антикорупційної прокуратури

Запитання до:

Прем'єр-міністра України Володимира Гройсмана

Чи не означатиме ухвалення змін до Конституції восени 2015 порушення конституційних прав тих громадян, які проживають на непідконтрольних Україні територіях?