31 березня 2015, 15:39

Матвій Вайсберґ: як працює мистецтво прямої дії

Український художник, який своїми картинами розповів світові про Майдан, у розмові з Анатолієм Дністровим розповів про те, чим митці можуть допомогти революції

Матвій Вайсберґ. Яскравий представник Київської школи художників, живописець, графік, ілюстратор, активний учасник Революції Гідності, яку він відобразив у живописній серії «Стіна».

Рід Вайсберґа давно пов’язаний з культурним життям Києва. Його батько, Семен Вайсберґ, був шахістом, а мати, Шелі Гарцман, мистецтвознавцем. Дідом художника був український єврейський поет і перекладач творів української класики на їдиш Матвій Гарцман, який приятелював із Володимиром Сосюрою та багатьма іншими українськими письменниками.

На думку критиків, з іменем Матвія Вайсберґа асоціюється художній напрям «київського ар’єгарду» – наративного та метафізичного живопису, що балансує на межі фігуративності та абстракції, засновуючись загалом на есхатологічному світосприйнятті (цикли «Сім днів» (1998–1999), «Іудейська пустеля» (2001), «Слабкий антропний принцип» (2004–2008), «Сцени із Танаху» (2006) та інші).

Вайсберґова серія «Стіна» (2014), присвячена київським подіям під час Революції Гідності, стала культурною візиткою революційної України у багатьох країнах Європи. Вона нагадує моторошні сцени зі Старого Заповіту, які оживають перед нами в ХХІ сторіччі. Сам автор це називає «мистецтвом прямої дії», коли воно стає невід’ємною складовою революційного процесу.

Вплив «Стіни» на світове мистецтво подібний до того, який здійснила на світову літературу польська повоєнна антиметафорична школа поезії. Ці твори говорять про речі суворі, екзистенціальні, говорять емоційними, іноді грубими засобами.

З Матвієм Вайсбергом ми говорили в кав’ярні на одній київських вулиць, де пройшло дитинство та юність художника.

МАЙДАН БУВ МИСТЕЦЬКИМ ДІЙСТВОМ

Як революція та війна впливають на психологію митця?

- Для мене найбільш вражаючим мистецтвом був сам Майдан, усе що тоді відбувалося, як певна цілісність. Революційна творчість єдиного революційного цілого.

В креативному плані це було навіть своєрідним «опусканням» професійного мистецтва. Люди моментально на все реагували своїми безперервними ініціативами, творчими сплесками, плакатами, акціями. Я ходив, приємно приголомшений усім цим дійством. І фіксував усе, що міг фіксувати.

«Найбільш вражаючим мистецтвом був сам Майдан. В креативному плані це було певним чином навіть своєрідним «опусканням» професійного мистецтва»

А митці реагують по-різному. Скажімо, Борис Егіазарян ще з часів Майдану не може ці події вмістити у своїй творчості, так, зрештою, сам і каже. Я дуже добре його розумію. Його живопис надзвичайно тонкий, казковий і, за висловом одного приятеля, з «іконним моментом».

У мене навпаки – у країні трапилося таке, про що я не міг не сказати. В мого друга художника Олексія Белюсенка бажання сказати у творчості про досвід Майдану прийшло нещодавно, раніше він психологічно не міг за це братися, бо як учасник багато чого пережив. Усі дні ми були з ним разом.

Влада Ралко робить цікавий проект – "Щоденник". Саша Животков також узагальнює щось невимовне, але досить суттєве, і робить дуже сильні та енергетичні речі. Нещодавно живописом на ці теми відгукнувся Олександр Ройтбурд – це серія «Небесне небо» і дуже сильна й вражаюча робота «Різанина в Хіосі».

Чи можна одночасно залишатися дотичним до «правди моменту» і не сповзти в банальну публіцистичну агітку?

- Є певна внутрішня струна, яка цього не дозволяє… Я десь був вичитав, що смак – це естетична совість. Коли вона в людини розвинена, тоді і проблем жодних не буде. Незалежно від епохи, від політичного клімату чи якоїсь форми влади.

Художник повинен робити те, що йому підказує серце. Так само, як і всі люди, незалежно від роду занять. Я можу навіть малювати плакати, якщо цього потребуватиме час. Але маю надію, що до цього не дійде і що в країні все буде гаразд.

«Можна й малювати плакати, якщо цього потребуватиме час»

"СТІНА" ЗАКОРДОННИХ СПРАВ

Ваша легендарна серія картин «Стіна» про київські події зими 2014 року була неодноразово представлена перед іноземною аудиторією. Які враження іноземців ви спостерігали?

- Не можу сказати, що я стикався з багатьма такими враженнями. Моя «Стіна» багато їздила без мене. Коли я працював над нею, то так і назвав – «живопис прямої дії». Зрозуміло, що першими моїми глядачами були такі ж майданівці, як я. Вони приходили до мене в майстерню ще коли Майдан був – справжній Майдан, бойовий.

Але є одне цікаве спостереження: на відкритті виставки в Лондоні, де було багато послів різних держав, сильне враження "Стіна» справила саме на послів, які представляли європейські країни колишнього соціалістичного табору. Напевне, вони дуже чітко усвідомлювали енергетику та взагалі про що йдеться.

Картини з серії "Стіна". М.Вайсберг.


 Чи можуть іноземці зрозуміти за цими картинами, що відбувається в Україні?

- Так сталося, що влітку 2013 року, перед Майданом, я був в Іспанії, де мав можливість вживу бачити роботи Гойї, зокрема на воєнну тематику – жахіття, пов’язані з наполеонівським вторгненням. Так от – Гойя в цих роботах буквально кричав.

Я коли малював перші роботи «Стіни», то відчув, що трохи зрозумів, що міг відчувати Гойя. Я кричав. Я кричав вголос. Потім все відбувалося трохи тихіше. Я ніколи не був у такому стані та розпачі, коли малював «Стіну».

Тепер я думаю, якщо ми можемо відчувати те, що відчував Гойя (і тут без жодних аналогій), то цілком можливо, що в Іспанії, Франції та інших країнах люди також здатні відчути мій крик. Не уявляю, наскільки мені вдалося це зробити, але це є. Тому я маю надію, що ці роботи свого глядача знайдуть.

«Якщо ми можемо відчувати те, що відчував Гойя, то цілком можливо, що в Іспанії, Франції та інших країнах люди також здатні відчути мій крик»

Чи має шанс мистецтво України на світову увагу?

- Як кажуть, нема лиха без добра. Світ, звісно, дізнався, що є така країна, є такі люди, і є, до речі, таке мистецтво. Наприклад, Литва буде проводити рік України і надасть креативну площу нашим галереям для проведення виставок українського мистецтва.

Варто завжди наголошувати, що навіть до Майдану українське мистецтво було великим європейським мистецтвом. Зокрема, і Київська школа, яку представляє декілька десятків яскравих художників. Це цілком можна порівнювати якщо не з Парижем 20–30-х років, то з Києвом того часу точно, зокрема зі школою бойчукістів.

До речі, теперішня виставка «Спецфонд», яку зараз презентують у Національному художньому музеї, просто повинна змінити уявлення про всю парадигму розвитку українського мистецтва. Це найбільше відкриття української культури останніх років.

Це першокласне світове мистецтво, яке було силоміць загнане в катакомби. Я вже дуже давно люблю, скажімо, мексиканських муралістів, Ороско, Ріверу, Сікейроса та інших, але наше мистецтво аж ніяк не гірше.

«Виставка «Спецфонд»… це найбільше відкриття української культури останніх років»

Виставка "Спецфонд"

Виставка "Спецфонд"


 

АВГІЄВІ СТАЙНІ МІНКУЛЬТУ

Що, на вашу думку, потрібно робити з нашим державним культурним менеджментом?

- Він має, як мінімум, не заважати. Як максимум – не хочеться переходити на особистості. Хочу сказати, що мені дуже подобався Євген Нищук як міністр культури. Спершу я був дуже проти. Так, він герой Майдану, але цього ж недостатньо, щоб бути фахівцем і добрим міністром. Але тепер про нього ніхто поганого слова не скаже.

Те, що зараз відбувається у Мінкульті, мені не подобається. Я вже казав, що українське модерне мистецтво – світового рівня, тому помилково орієнтуватися на те, щоб презентувати у світі лише етнічні речі, акцентувати лише на них. У нового міністра, мені так здається, є така звичка.

«Те, що зараз відбувається у міністерстві, мені не подобається… Встановлювати орієнтири лише на речі етнічні, акцентуватися лише на них, – це помилково»

Зате мене дуже здивувала – у позитивному сенсі – поміч нашого Міністерства закордонних справ, коли я брав участь у презентаціях за кордоном. Там абсолютно нормальні, модерні, освічені молоді люди. Вони володіють іноземними мовами. Мене вразила їхня активна підтримка.

З Мінкультом ви так і не контактували?

- Ви знаєте, я якось прийшов у Міністерство культури, коли там відбувалося засідання Асамблеї діячів культури – відразу після захоплення приміщення 14-ю сотнею Майдану. Мене дуже просив прийти Фома (співак Сергій Фоменко - ВИСНОВКИ): ось так, бачите, колишній вуличний музикант запросив колишнього вуличного художника…

Я поставив перед міністерством лише одне питання. От я – звичайний професійний художник, який заробляє на життя своєю справою. І хочу знати: в яких саме відносинах я зі своєю державою? Я хочу платити податки, як художник, а не як підприємець, бо праця художника дуже ризикована – протягом року можуть купити лише одну роботу, а можуть взагалі не купити.

Мене вислухали, щось записали на папірці і… глухо. Відповіді на це питання нема досі. Тому я не знаю, в яких юридичних стосунках із державою. У громадянських яких – знаю, а в юридичних – ні.

«Сьогодні такі структури, як Спілка художників, не підлягають трансформації. Бо це те саме, що з нирки зробити печінку»

На тлі митців молодших генерацій ви відчуваєте себе класиком-навігатором чи, навпаки, архаїчним динозавром?

- Ні тим, ні іншим. Відчуваю себе досить молодим. Мене дивує інше. Наші творчі майстерні знаходяться в одному приміщенні з гуртожитком художньої академії. Жодного руху звідти за останні п'ятнадцять років не було. Їм не цікаво.

А там мали чи мають майстерні кілька десятків першокласних художників – Петро Бевза, Борис Егіазарян, Владислав Шерешевський, Ігор Прокоф’єв. Була там і майстерня покійного Тімо Свірелі. Приходьте, дивіться, учіться у старших. Ні. Нікому нічого непотрібно. Чудернацька ситуація.

Нема мотивації?

- Тут, мабуть, інше. Людям, які вступили в нашу академію, іноді здається, що вони вже самодостатні та реалізовані.

А є ще інша небезпека, яка пов’язана з актуальним мистецтвом. Я стою на позиції, що художник – це життя. Але з усіма цими новомодними трендами багато хто думає, що можна «щось» перескочити і отримати «щось» моментально. А насправді шлях лише один – наполеглива праця. Як там казав Лесь Подерв’янський: «Ніщо нікуди не зникає та нізвідкіля не береться».

Анатолій Дністровий