20 квітня 2015, 11:47

Донецьк очима місцевого

Один день із Веронікою, якій дуже "пощастило"

Марина ЛіпатоваПозаштаний журналіст

Вероніка. 37 років. Мешкає у Донецьку. Влітку 2014 року разом із 10-річним сином намагалася виїхати.  Восени повернулася – гроші на "виїжджання" закінчилися.

Вероніці дуже пощастило: своя квартира в Калінінському районі Донецька, який бойові дії оминають.

Вероніці дуже пощастило: фірма, у якій вона працювала до початку військового конфлікту, півроку тому відновила діяльність.

Вероніці дуже пощастило: вона сьогодні вдома, поруч з мамою-пенсіонеркою.

Вероніка – моя давня подруга. У квітні мені вдалося на тиждень приїхати до колись рідного Донецька. Багато речей мене там шокували. А для Вероніки вони – буденність, на яку вона навіть не звертає уваги.

Ранок. Легкий сніданок. Потім Вероніка веде сина до школи. Уроки починаються о 8:15, сама ж мусить бути на роботі о 9:00. Це тепер, за перемир'я. За інших часів – син удома, навчається дистанційно. Завдання від учителів отримує електронною поштою, так само відсилає відповіді, якщо потрібна консультація – зв’язується з учителем телефоном або Скайпом. Серед нововведень – від лютого в школах запроваджено п'ятибальну систему оцінювання.

Син лише в п'ятому класі, тому ці новації мене не надто турбують. Як нам пояснили, цю систему було введено посеред навчального року саме для випускників, адже багато хто планує їхати вступати до Росії. Сім'ї ж із випускниками, які хочуть навчатися у вишах України, виїхали до мирних регіонів, аби діти закінчили школу там. Зараз, навіть коли син у школі, у мене серце не стискається в будь-якому разі там обладнано бомбосховище, вже відпрацьовано систему евакуації дітей. До того ж, школа розташована в спокійному районі. А так – усе по-старому. Так само здаємо гроші "на клас" – хто скільки може, тому що доходи є не у всіх. У середньому виходить 50 гривень на місяць, плюс на шкільне харчування. Програма навчання особливо не змінилася підручники ті самі, українську мову та літературу також вивчаємо. Хіба що збільшили кількість уроків російської. Весняних канікул не буде - "навідпочивалися" за час обстрілів, треба програму підтягувати. І якщо раніше в нашому класі був 31 учень, сьогодні – дев’ять.

Провівши сина до школи, Вероніка сідає до тролейбуса, ціна на проїзд вже рік не змінюється – 1,5 гривні. З уведенням у "ДНР" мультивалютної системи, талони можна купити і за 3 російських рублі. У маршрутках вартість проїзду також незмінна – 2-3 гривні. До слова, і комунальні тарифи залишилися на рівні весни-2014. Це з тих нечисленних позитивів, які є.

Уранці громадський транспорт не те, щоб ущерть набитий, але сидячих місць немає. Саме в такі години Вероніка розуміє, що населення в Донецьку досі багато, хоча навіть удень вулиці практично порожні.

На весь тролейбус знайдеться не більше 2-3 осіб у камуфляжній формі. Вони без зброї (в громадському транспорті вже заборонено з нею їздити), оплачують проїзд, як і всі. Їх виділяє лише форма, не більше. Ну, іноді гіпс і милиці. Більшість же "захисників" і далі носяться містом на автомобілях із військовими номерами, або взагалі без них, або з написами на кшталт "Сомалі", "Мексиканець" та ін.

Здание ДонОГА (Дом правительства ДНР)
Будинок уряду ДНР - у минулому ДонОДА


Полиция ДНР

Щойно Вероніка сідає в тролейбус, із динаміків лунає: "Осторожно, двери закрываются! Делая покупку в магазине, требуй чек от ДНР! Это гарантия оплаты пенсий, детских пособий и процветания твоего родного края!", "Зарегистрируй предприятие в ДНР, стань сильнее вместе с родным городом!", "Армия Донецкой народной республики ждет пополнения! Добровольцы, обращайтесь в ближайший военкомат!" і таке інше.

Донецьк сьогодні – це суцільна нав'язлива пропаганда. Ідеться не тільки про телебачення й місцеву пресу – тут видається 3-4 друкованих "рупори ДНР". Коли заходиш до найближчого супермаркету, там, замість колишнього приємної музики, суцільні гасла й новини про "кипучу й могутню" "ДНР", у якої все виходить, і світле майбутнє жителів уже не за горами.

І ось Вероніка в офісі. У мирний час засиджувалась і до 11 ночі, роботу додому постійно брала. Наразі – максимум до третьої-четвертої дня. Немає тих обсягів, немає тих замовлень. Фірма, у якій Вероніка працює бухгалтером, спеціалізувалася з оптово-роздрібної торгівлі. Гендлювали багато чим. Нині - акцент на продуктах харчування і побутовій хімії. Закупити не проблема, проблема - оформити документи і ввезти з мирної України до Донецька. Частину постачальників вже знайшли в Росії, там простіше з доставкою, але через високі ціни (на 40-50% вищі, ніж в Україні) доводиться завозити дешевші (відповідно, й нижчої якості) товари. Оскільки підприємство працює "на дві сторони", то й бухгалтерія подвійна – базове ТОВ перереєстрували в Україні, в Донецьку ж відкрили нове. Податки платять теж в дві сторони. Все це впливає на кінцеву вартість товару і, з урахуванням що скоротилися обсягі, на зарплату співробітників. Якщо ще рік тому Вероніка отримувала на рівні 7-8 тисяч гривень, сьогодні і до 4-х ледве дотягує. Але такий стан в нинішньому Донецьку із серії "дуже пощастило", бо хоч якийсь реальний заробіток.

В обід Вероніка телефонує мамі, чи забрала вона Сашу зі школи. Раз на місяць Мар'я Степанівна забирати Сашу не може – це день отримання гуманітарного набору від Ахметовського фонду "Допоможемо". За більш ніж півріччя роботи система вже діє "як годинник": тобі видають номерок, призначають дату отримання, головне, що від тебе вимагається – відстояти години три в черзі і дотягнути пакети додому. Російську гуманітарку Мар'я Степанівна жодного разу не отримувала. Кажуть, вона надходить тільки на харчоблоки соцоб'єктів (школи, лікарні, ну, й "захисників" з неї годують). На крупи, масло, тушонку та інше "з набору" живуть всією сім'єю (бо Вероніці зарплату виплачують із затримками, ще за лютий не отримала). Мар'я Степанівна пенсію в Україні не перереєстровувала, тому з літа її не дістає, але були заощадження "на старість". Щоправда, в грудні мама отримала "тисячу від ДНР",  три дні в черзі простоявши. Зате в квітні радість: п’ять годин під відділенням "Центрального республіканського банку" – і перша пенсія в повному обсязі, 2,5 тисячі, але це в рублях (з місцевого співвідношення 2:1 виходить 1250 гривень – хоч щось).

Після роботи по дорозі додому Вероніка заходить у супермаркет. Тут теж можна розплатитися рублями або гривнею. Бере хліб (6,5 грн), молоко (14 грн / л), масло вершкове (26 грн / 200 г), цукор (23,5 грн / кг), борошно (22 грн / кг), яйця (24 грн / десяток), печиво (53 грн / кг). Начебто нічого особливого не придбала, а 150 гривень як не було. М'ясне беруть дуже рідко – дорого (бройлери від 55-65 грн / кг, свинина, яловичина від 100 грн, ковбаси та сардельки 90-120 грн), дороге задоволення і фрукти-овочі: яблука – 29-35 грн / кг, лимон – 60 грн., картопля – 10-11 грн, капуста – 14-16, цибуля – 8-9, буряк – 11, морква – 15 грн / кг. Соки й газовані напої давно в графі "надмірності" – в основному, російського виробництва, але віддавати 25 гривень за літр яблучного, це – вибачте. В принципі, найнеобхідніше в продажу є. Питання лише в наявності коштів. А взагалі донеччани вже давно отоварюються за принципом – купуй те, чого немає в гуманітарному наборі. Безсенсовно витрачати гроші на крупи, бо можна обмінятися з сусідами на ту ж картоплю.

Чимала стаття витрат в родині Вероніки – медикаменти для мами та для Сашка, якщо, не дай Боже, застудиться. І питання аж ніяк не в ціні  – в наявності препаратів. Переважно на прилавках дорогі аналоги, щоправда, почалися надходження з Росії, за рахунок чого з'явилися той-таки  цитрамон і анальгін. Провізори кажуть, що постачання з РФ ускладнено, бо аптечна мережа це не базар, росіяни вимагають документи державного зразка (тобто українські) – тоді жодних проблем, а от зі штампом "ДНР" офіційні постачальники не працюватимуть. З України теж завозять – але з великими проблемами на блокпостах.

Увечері Вероніка відповідає на мій телефонний дзвінок. Запрошую її пройтися містом, та й у кафе відпочити. Вмовляла довго: по-перше, Вероніка за півріччя відвикла від такої "розкоші", як кафе. По-друге, серед пересічних мешканців ввечері тут прогулюватися вже не прийнято, навіть вечірні сутінки  вже самі собою діють гнітюче. Хоча комендантська година настає о 23:00, громадським транспортом вже після восьмої вечора виїхати проблематично. Є таксі (30 грн за перші 4 км, плюс 5 грн за кожен наступний), які можна викликати і вночі. Магазини та кафе відкриті максимум до 20:00. Хоча від осені тут працює навіть кілька нічних клубів і цілодобових ресторанів, але тутешня публіка – "безстрашна" молодь, "захисники" в формі й нова місцева "богема". Тому варіант вечірньої прогулянки з Веронікою відпав сама собою. Домовилися посидіти в кафе вдень.

Вероніка стверджує: як і раніше, найпопулярніше "денне" місце відпочинку в Донецьку – бульвар Пушкіна з численними бістро й ресторанами. Але найбільш відвідуваними є кав'ярні. І, насамперед, "Львівська кав'ярня" (графік - до 19:00). Так, вона й далі працює, як і колись, офіціанти говорять українською мовою, щоправда, орієнтуються  на відвідувача – дедалі частіше переходять на російську. Тут можна застати й сім'ї з дітьми, і "ополченців", і студентів... Справді, дуже популярне брендове місце. Ціни теж доступні – кава від 22 грн, десерти від 30 грн. Загалом, посиділи з Веронікою – ніби в минуле потрапили – в "як раніше", мовбито нічого й не було... Але виходиш з кав'ярні й навіть елементарні "захисні хрести" на вікнах будинків одразу повертають до реальності.

Львівська майстерня шоколаду
Львівська майстерня шоколаду


Порожня центральна площа ім. Леніна


Минули мої дні в Донецьку. Ні, це вже не моє місто. Усвідомлювати це болюче. І я не впевнена, що це місто моєї Вероніки, яка прийшла мене провести до автобуса.

 – Я тебе дуже люблю, але чесно: краще б ти не приїжджала. А то тільки душу роз'ятрила: спогади про минулий Донецьк, розповіді про те, як у вас там, у мирі, вже другий день не можу відійти... Але  нічого. Треба зібратися. Ось зараз ти поїдеш, мене ще тиждень "поковбасить", і я знову стану "зомбі", вважатиму, що у нас все добре, що Донецьк йде своїм шляхом у прекрасне майбутнє і що Україна це "фашисти", які обстрілюють наші міста... – звичайно, пожартувала подруга. Але якось сумно пожартувала. Прощалися зі сльозами, наче навіки. Можливо, воно так і є. Тому що у мене немає бажання вертатися сюди. А у Вероніки купа штучних (як на мене, навіть надуманих) причин, щоб тут залишатися.

Вероніці дуже пощастило багато в чому. Не пощастило лише в одному – вона живе в нинішньому Донецьку...

Марина Ліпатова