29 квітня 2015, 19:00

Як двоє жінок навчили всю Україну плести маскувальні сітки

Історія, плани і проблеми руху "Сітка" – одного з наймасштабніших в Україні волонтерських проектів

Для мене волонтерство почалося з Майдану. Коли ж оголосили АТО, я відвезла дитину до бабусі і стала думати, чим можу допомогти, - згадує Олеся. За професією вона – банківський працівник, але набагато більш відома, як координатор руху "Сітка".

Такі повідомлення миготять у стрічках новин щодня

Рух із плетіння маскувальних сіток та костюмів став чи не більш масовим, ніж збір коштів для АТО. Адже виділити гроші нині може не кожен, а от віддати пару годин свого часу на виготовлення засобів захисту для наших захисників - це доступно всім. Разом із нитками і шматками тканини українці вплітають в сітки та "кікімори" свої молитви за воїнів.

Перша "Сітка"

Обрізками камуфляжу в помешканнях двох київських швачок-волонтерок – Олесі Корягіної та Юлії Шостак – було завалено цілий куток. Вони два місяці лагодили форму для бійців.

А в липні Олеся вперше почула, що в АТО потрібні маскувальні сітки. І саме ці обрізки наштовхнули її на думку, що не варто витрачати гроші на покупку такого устаткування. Їх можна плести самим!

Схеми плетіння вивчала за картинками в Інтернеті. А як залучити «вільні руки» для плетіння, підказав «Хлєборєз» - волонтер Андрій Хоманчук, власник магазину "Каптьорка" на Подолі.

– Якось Андрій дав оголошення, що потрібні вільні руки, щоб привести до ладу форму для бійців, що прибула як гуманітарна допомога. На його заклик відгукнулися багато людей, і я в тому числі. У "Каптьорці" одночасно працювали 30-50 чоловік. І згодом я вирішила використати саме цю ідею залучення вільних рук для плетіння сіток.

За роботою


 

У "Каптьорці" Олеся познайомилася з Юлею Шостак, яка теж брала додому перешивати форму, і також була "багата" на залишки тканини.

Удвох вони сплели свою першу маскувальну сітку, натягнувши основу – звичайну рибальську сітку – на саморобну дерев'яну рамку і прив’язуючи до неї зигзагами стрічки камуфляжної тканини.

"Коли закінчили, накинули сітку на кущ, відійшли на 30 метрів - не відрізниш!" - згадує Олеся.

А ось варіанти з іншими тканинами їй здалися невдалими, хоча зараз майстри та майстрині примудряються створювати "камуфляжний" малюнок із усього, що знайдуть.

На оголошення Олесі в Facebook відгукнулися люди з багатьох регіонів.

"У серпні минулого року я відкрила спеціальну сторінку в Facebook, де викладала новини, адреси, схеми, відео. А потім ми вирішили влаштовувати майстер-класи, бо вже не встигали відповідати на запитання. Щовечора у мене було 80 нових листів!" - розповідає волонтерка.

Згодом у кожному населеному пункті зорганізувалися свої співтовариства з плетіння сіток, зі своїми координаторами. Такі групи працюють і за кордоном.

Київські координатори допомагають осередкам технологіями, порадами щодо приміщень і дешевими матеріалами. Закуповують необхідні товари великим оптом, збирають на підприємствах обрізки тканини. В роботу йде все.

Якщо ж приносять рулони матеріалу, які можна використати на пошиття одягу чи військової амуніції, їх віддають саме на ці потреби, а згодом забирають залишки, і вже їх пускають на виготовлення засобів маскування.

Узимку люди зносили багато постільної білизни для плетіння "зимових" сіток. Та в першу чергу їх відправляли на пошиття маскхалатів, і лише рештки різали на стрічки.

Олеся жартує: державні структури мають брати приклад із волонтерів як налагодити безвідходне виробництво.

Плетуть навіть у прифронтовій школі

– Узимку я робила карту на виставку "Волонтерський воєнпром" - намагалася підрахувати, скільки в нас груп. Нарахувала понад 120, зокрема шість – в інших країнах: Польщі, Чехії, Бельгії.

Але насправді груп набагато більше. Адже багато хто працює самостійно. Приходять, навчаються, а потім плетуть самотужки. Навіть ролика на Youtube достатньо, щоб зрозуміти принцип плетіння, а решту люди домислюють самі.

Той самий ролик


 

Якось медіа підрахували, що лише в Києві близько ста шкіл подключилися до плетіння маскувальних сіток і костюмів.

Скільки квадратних кілометрів сіток сплетено руками волонтерів за час війни – важко сказати. Частіше за все звітують просто: замовлення того чи іншого військового підрозділу виконано. Адже це – найголовніше.

Про роботу груп "сіткарів" Олеся Корягіна може розповідати багато. Як люди тягнуть тканини рулонами. Як пенсіонери віддають останні гроші на матеріали. Як діти приносять і розбивають свої скарбнички...

– Абсолютно унікальна група працює у Львові. У них все дуже масово, і до всього вони підходять дуже оригінально. Наприклад, Львів перший придумав виходити на вулицю. Ставлять рамки в людних місцях, і перехожі беруть участь, хто скільки може.

За прикладом Львова стали "виходити на вулицю" і групи з Чехії (координатори Олена Василенко і Тарас Костюк). Долучали навіть туристів. Телефонували, розпитували Олесю про нюанси плетіння.

А ось організатори з Харкова спочатку скаржилися, що ніхто не приходить.

– Я їм порадила звернутися до церкви, щоб виділили приміщення. Вони відповідають: так у нас церкви збирають продукти для сепаратистів... Але через місяць там уже працювало дуже багато груп. Так що й там не все так безнадійно.

Як мінімум, три групи працюють навіть у Донецькій області, біля самої лінії фронту. В одному з населених пунктів, за які йшли бої, ініціаторами плетіння сіток виступили школярі.

– Мені зателефонувала вчителька і каже: "Мене діти змусили. Мовляв, усі плетуть, а ми ще не плетемо"… Потім зателефонувала знову: "Першу роботу зроблено", - усміхається Олеся.

Головна проблема сіткарів

Маскувальні засоби для армії виготовляють і підприємства - у промисловий спосіб, а, отже, за іншою технологією. Напевно, такі сітки менші за вагою, ніж волонтерські. Можливо, підприємства здатні запропонувати військовим більше модифікацій за кольорами й розмірами. Але військові в першу чергу телефонують волонтерам.

Чому? Держзамовлення на маскувальні сітки досі не відповідає реальним потребам війська. Та й коштують "офіційні" вироби значно дорожче ніж волонтерські. Якщо у воєнторзі "кікімора" затягне 1200 – 1500 грн, то її собівартість у волонтерів – 500-600 грн.


До виготовлнення сіток долучаються навіть школярі...


...і медсестри

- Сподіваюсь, держава дбає про захист людей і техніки. Але я про це не чула. Хоча собівартість маскувальної сітки – не більша за 200 грн, а вартість техніки – це цифри за багатьма нулями. Тож мало придбати техніку, треба її зберегти. А життя кожного воїна – взагалі безцінне.

А по-друге, перевага волонтерів – це мобільність, відсутність бюрократичної тяганини, а тим більш – корупції.

- Ми робимо усе набагато швидше, – каже Олеся. – Нам не треба тендери проводити, заповнювати купу паперів. Нам телефонують – і ми одразу ж "закидаємо" інформацію в соцмережу: хто може зробити, або в кого є вже готове? І все.

Але є в "сіткарів" одна проблема. Це придбання основи – рибальської сітки. Адже цей товар в Україні – з розряду заборонених, бо використовувався браконьєрами. Придбати сітку у великих об’ємах доволі проблематично.

Серед депутатського корпусу є учасники бойових дій, але, як не дивно, ані змінити законодавство, ані сприяти налагодженню безпроблемного (і легального) каналу постачання основи для маскувальної сітки та костюмів руки ні в кого не дійшли.

Після війни не розходитися!

Олеся Корягіна вже розмірковує, що буде потім, після війни.

– Я думаю про те, куди спрямувати цю людську енергію. В нас дуже багато людей, "заряджених" на допомогу. Вони ходять до нас, як на роботу, і жити інакше вже не можуть. Звісно, тоді буде багато справ. Треба буде відновлювати Донбас, вже зараз потрібно допомагати вдовам, сиротам та інвалідам. Шлейф цієї війни ми змушені будемо тягти за собою ще багато років. Утім, я бачу і позитивні моменти такого випробування: люди почали мінятися – рости, самоорганізовуватися, і це дуже цікаво і приємно помічати.

Олеся каже, що в неї вже є ідея, що запропонувати активним і безкорисливим "сіткарям", коли їхня праця вже буде незатребуваною. Однак поки не хоче говорити про неї – оскільки війна ще триває.

Олена Нагорна