23 квітня 2016, 15:48

Все, що ви маєте знати про Світлану Алексієвич

Хто така Світлана Алексієвич? Нобелівська лауреатка, білоруска українського походження, яка показувала майже документальну правду про радянське життя, війну у Чечні та "дев'яності"

Олег ШинкаренкоЖурналіст

Щойно письменниця Світлана Алексієвич отримала Нобелівську премію з літератури, читачі всього світу кинулися дізнаватися, хто ж це така. Навіть опитування на сайті Нобелівського Комітету  свідчить, що про неї чули тільки 12% користувачів. "Висновки" зібрали для вас декілька цікавих фактів з її життя та цитат із творів. 

Світлана Алєксієвич народилася у 1948 році в Україні, в місті Івано-Франківську, якій тоді ще називався Станіслав. Потім родина Алексієвичів жила в одному із сіл Вінницької області. 

Світлана Алексієвич про своє українське дитинство:

"Звичайно, я пам'ятаю, що дуже важко жили батьки. Батько ж був військовий, потім довго сільським учителем. Я пам'ятаю запах волосся, пилу, ці долини. Бабусю пам'ятаю дуже красиву, з прекрасним голосом, як хату білили, як хліб пекли. Це дуже сильно пам'ятаю. Я завжди кажу, що пишаюся, що у мене українська кров".

Батько Світлани був білорусом, тому після демобілізації з армії вирішив повернутися на батьківщину і виїхав з родиною до села Копаткевичи Петриківського району Гомельської області. Саме там Світлана закінчила у 1965 році середню школу. Далі вона деякий час працювала вихователем, вчителем історії та німецької мови, кореспондентом газети "Прыпяцкая правда", а 1967 року поступила на факультет журналістики Білоруського державного університету.

Далі працювала в районній газеті "Маяк коммунизма" маленького селища Бяроза. За рік перейшла до мінської "Сельской газеты", а потім отримала посаду керівника відділу нарисів та публіцистики органу Спілки письменників Білорусі журналу "Нёман". 1983 року її прийняли до Спілки письменників СРСР.

Першу свою книжку "У війни не жіноче обличчя" Світлана написала 1983 року. Вона вже була зроблена у фірмовому стилі авторки, якому та не зраджувала все своє подальше життя: магнітофонні записи інтерв’ю багатьох жінок-учасниць Другої Світової війни були відредаговані та доповнені авторським коментарем, який пояснював читачу мораль цих історій.

 

Світлана Алексієвич про технологію створення книжок:

"Долго сижу в незнакомом доме или квартире, иногда целый день. Пьем чай, примеряем недавно купленные кофточки, обсуждаем прически и кулинарные рецепты. Рассматриваем вместе фотографии внуков. И вот тогда... Через какое-то время, никогда не узнаешь, через какое и почему, вдруг наступает тот долгожданный момент, когда человек отходит от канона – гіпсового и железобетонного – как наши памятники, и идет к себе. В себя. Начинает вспоминать не войну, а свою молодость. Кусок своей жизни... Надо поймать этот момент. Не пропустить! Но часто после длинного дня, заполненного словами и фактами, остается в памяти только одна фраза (но какая!): "Я такая маленькая пошла на фронт, что за войну даже подросла". Ее и оставляю в записной книжке, хотя на магнитофоне накручены десятки метров. Четыре-пять кассет…”

Повість друкували паралельно в російському журналі "Октябрь" та білоруському "Нёман". У 1985 році книжку видали у декількох видавництвах і за п'ять років продали близько двох мільйонів екземплярів. Радянська критика шпетила Світлану за "натуралізм", "пацифізм" та "розвінчування героїчного образу радянської жінки".

Але всі ці звинувачення були вкрай незначними порівняно із тим, що сталося з її першою, так і невиданою книжкою "Я поїхав із села" (монологи людей, які покинули рідні місця). За вказівкою відділу пропаганди білоруського ЦК, готовий набір книги знищили в друкарні. Світлану звинуватили в антипартійних поглядах та погрожували звільнити з роботи.

Врешті письменниця отримала за свою книжку про жінок-військових орден "Знак пошани", який і став її першою літературною нагородою.

 

Уривок із повісті Світлани Алексієвич “Цинковые мальчики”:

"Он убил человека... Мой сын... Кухонным топориком, я им мясо разделывала... Вернулся с войны и тут убил... Принес и положил утром топорик назад, в шкафчик, где у меня посуда хранится. По-моему, в этот же день я ему отбивные приготовила... Через какое-то время по телевидению об’явили, и в вечерней газете написали, что рыбаки выловили в городском озере труп... По кускам... Звонит мне подруга:
- Читала? Профессиональное убийство... Афганский почерк...
Сын был дома, лежал на диване, книжку читал. Я еще ничего не знала, ни о чем не догадывалась, но почему-то после этих слов посмотрела на него...Материнское сердце…"

Список нагород Світлани Алексієвич:

  • Орден «Знак Пошани» (СРСР, 1984)
  • Медаль імені Святої Євфросінії Полоцької
  • Літературна премія імені Миколи Островського Спілки письменників СРСР (1984)
  • Премія журналу «Октябрь» (1984)
  • Літературна премія імені Костянтина Федіна Спілки письменників СРСР (1985)
  • Премія Ленінського комсомолу (1986) - за книгу «У війни не жіноче обличчя»
  • Премія «Літературної газети» (1987)
  • Премія імені Курта Тухольського Шведського ПЕН-клубу (1996) - «За мужність і гідність в літературі»
  • Премія імені Андрія Синявського редакції «Нової газети» - «За творчу поведінку і благородство в літературі» (1997)
  • Премія журналу «Дружба народів» (1997)
  • Премія «Тріумф» (Росія, 1997)
  • Лейпцизька книжкова премія за внесок у європейське взаєморозуміння (1998)
  • Премія Гердера (1999)
  • Премія Ремарка (2001)
  • Національна премія критики (США, 2006)
  • Премія Центральноєвропейської літературної премії Ангелус (2011) за книгу «У війни не жіноче обличчя»
  • Премія імені Ришарда Капущинського за книгу «Час секонд хенд» (Польща, 2011)
  • Премія миру німецьких книготорговців (2013)
  • Офіцерський хрест ордена Мистецтв і літератури (Франція, 2014)
  • Приз читацьких симпатій за результатами читацького голосування премії «Велика книга» (2014) - за книгу «Час секонд-хенд»
  • Нобелівська премія з літератури (2015) - «За її багатоголосну творчість - пам'ятник стражданню і мужності в наш час&raquo.

Письменниця дуже критично налаштована до політики президента Олександра Лукашенка. Після його приходу до влади державні видавництва Білорусії припинили випуск її книжок. Це стало однією з причин її еміграції до Європи. З 2000 року письменниця жила в Італії, Франції та Німеччині, з 2006 року – у Швеції. 2013 року Алексієвич повернулася до Білорусі. У письменниці немає власної родини, вона виховує доньку своєї рано померлої сестри.

Світлана Алексієвич стала першим нобелівським лауреатом в історії незалежної Білорусії, першим з 1987 року російськомовним письменником (після Йосипа Бродського), який отримав Нобелівську премію з літератури. Грошовий еквівалент премії становив 8 млн шведських крон (близько 953 тис. доларів на той момент).

Одразу після оголошення про нагороду письменниця зробила декілька гучних політичних заяв.

Бібліографія Світлани Алексієвич

1983 — У войны не женское лицо.
1985 — Последние свидетели. Сто недетских рассказов.
1989 — Цинковые мальчики.
1993 — Зачарованные смертью.
1999 — Чернобыльская молитва
2006 — Чудный олень вечной охоты.
2013 — Время секонд-хэнд: конец красного человека.

Книжки Світлани Алексієвич видавали в СРСР, Росії, Україні, США, Німеччині, Великобританії, Японії, Швеції, Франції, Китаї, В'єтнамі, Болгарії, Індії та інших країнах (всього в 19 країнах світу). Крім того, письменниця є автором сценаріїв 21 документального фільму та трьох театральних п'єс. Вистави за її книгами ставили у Франції, Німеччині, Болгарії.

 "Белорусская власть делает вид, что меня нет. Меня не печатают, я не могу нигде выступать. Белорусское телевидение, не помню, чтобы мне звонило. Белорусский президент меня не поздравил. Министр культуры тоже. Меня поздравил министр информации России Григорьев. Одним из первых".

"Я очень люблю Украину. Я была на Майдане, видела снимки молодежи "Небесной сотни". Я стояла и плакала. Это тоже моя земля".

"Я люблю "русский мир", правда, до сих пор не могу понять, что они имеют в виду. Я люблю хороший "русский мир": гуманитарный "русский мир". Тот "мир", перед которым до сих пор склоняет голову весь мир. Перед той литературой, балетом, музыкой большой. Это "мир" я люблю. Но я не люблю "мир" Берии, Сталина, Путина, Шойгу. Это не мой мир”.

"Все мы так или иначе прибиты к этому советскому опыту. И то, как отпустили и даже спровоцировали ситуацию в России, и 86% людей стали рады тому, как убивали людей в Донецке, и смеялись над этими "хохлами".

"Не пойду на выборы, потому что мы же с вами знаем, кто победит. Мы знаем, что победит Лукашенко. Наверное, у него будет 76%. Я так думаю. Он посмотрит на настроения общества и прикинет, сколько можно".

"Что касается Украины, то я все же думаю, что это, конечно же, оккупация, иностранное вторжение. Хотя там есть много людей, которые недовольны тем, как было в Украине и хотели каких-то перемен, но они бы никогда не воевали. Они бы нашли другой путь перемен".

Олег Шинкаренко