16 липня 2015, 12:00

Україна збагатила Росію на трильйон доларів. Інфографіка

Хоч на 25-му році Незалежності треба зупинити меншовартісну традицію українських політиків "брати під козирок" та витягати гроші з бюджету щоразу, як тільки Росія вимагає платити черговий кількамільярдний борг
Юрій Костенко

Юрій Костенконародний депутат України 5-ти скликань

Росія регулярно озвучує мільярдні суми, які, за твердженням російського керівництва, завинила Україна. Так, російський прем’єр Медведєв навесні 2014 сказав, що за роки незалежності Росія підтримала Україну на $250 млрд. За останній місяць прозвучали претензії щодо боргу в $15 млрд, які брав у Росії Янукович, і які нині має повертати Україна, та ще – про $3,1 млрд за газ тощо.

Однак у цих стосунках не все так однозначно. І справа не лише в тому, що – війна.

У програмі чинного уряду є пункт про "захист національних інтересів у міжнародних судах, забезпечення компенсації збитків, завданих збройною агресією Російської Федерації". Але про нерозв’язані майнові питання з часів розпаду СРСР навіть революційний уряд не згадує й словом. Пишаючись позиками МВФ обсягом до $40 млрд, маючи річний держбюджет України лише 392,4 млрд грн. (менше $20 млрд), уряд принципово мовчить про майже $390 млрд. радянського спадку, які належать Україні, однак якими вже 24 роки користується Росія. Але і це ще не всі збитки від "дружби", про які мовчав не лише Янукович.

Розглянемо ситуацію. Для початку – за змістом:

1. Розподіл радянських активів.

2. Шахраювання з майном СРСР, що знаходилося на території України і на 100% належало Україні.

3. Економічні збитки від дружніх стосунків.

Порахуємо збитки та проаналізуємо, які з них канули в Лету безповоротно, а за які уряд має боротися. Тобто, писати позови та подавати їх до міжнародних судів – як це записано в урядовій програмі.

борги Росії перед Україною

Дані, які наводяться далі, є оціночними. Зібрані в різний час і з різних джерел – відкритих та кулуарних, від високих посадовців та експертів, – вони дають уявлення про порядок цифр. Здобувати точну інформацію і подавати її до судових інстанцій та доводити до відома українських громадян – це завдання уряду. Відсутність точної інформації, тобто неспроможність 17-х українських урядів її отримати, не означає, що питання не повинно порушуватися взагалі, і Україна має подарувати Росії сотні мільярдів доларів. А воно, це питання, – після Вадима Гетьмана (першого голови Нацбанку України, вбитого у квітні 1998 року за невідомих обставин,  який, як свідчать стенограми засідань парламенту, найбільше був обізнаний у темі), – системно не порушується, наче його не існує в принципі.

1. Радянські активи

При розподілі активів СРСР Росія в односторонньому порядку привласнила собі право на 100% усього, що фізично не перебувало на території інших республік, і користується цими активами одноосібно вже майже 24 роки. Враховуючи, що, згідно з підписаним у Москві 4 грудня 1991 Договором щодо розподілу активів і пасивів СРСР, частка України була визначена внеском економіки УРСР у виробництво внутрішнього валового продукту СРСР і склала 16,37%, належне Україні цифрах виглядає так:

  • $85 млрд – частка України у вартості майна СРСР за кордоном, яка, за даними медіа, складає понад $500 млрд.
    $170 млрд – частка України у золотовалютних резервах, запасі платини, алмазному фонді СРСР.
    $132 млрд – сума заощаджень українських громадян в Ощадбанку СРСР.
    $0,7 млрд – депозити українських громадян та організацій у Зовнішекономбанку СРСР.
    Загальна цифра становить понад 387 млрд дол. Тут наведено інформацію лише за позиціями, щодо яких існує експертна оцінка, тому ця сума не є вичерпною.

З виступу Вадима Гетьмана 18 лютого 1997 під час розгляду у Верховній Раді питання про "нульовий варіант":
"ГЕТЬМАН В.П., заступник голови Комісії Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності. (…) Я вирішив подати свідчення найкомпетентнішої на той час людини - Миколи Івановича Рижкова, який у своїй книжці "Десять лет великих потрясений" подав статистичні дані про фактичні розміри того, що було. Читаю мовою оригіналу: "До недавних пор точные данные обо всех запасах золота в СССР знали едва ли только трое: Генеральный секретарь /впоследствии Президент/, министр финансов и Председатель Совета Министров, то есть – я.
Когда я возглавил Совет Министров СССР, в стране на 1 января 1986 года золотой запас равнялся 587 тоннам. На 1 января 1990 года он состави /зауважте!/ 784 тонны. После сенсационного сообщения Григория Явлинского в 1991 году, что в стране осталось лишь 240 тонн золота, волна публикаций захлестнула печать. Я только что написал об истинных, а не мифических запасах золота в слитках. Специально подчеркиваю эту последнюю деталь, так как ни ювелирные изделия, ни музейные ценности, ни анти­квариат в запасе не числятся. Мои публикации поубавили зо­лотые страсти, но чуть позже как по команде всплыл новый вопрос – о платине" (...)
Так ось що пише Рижков: "В 1986 году ее годовое производство составило примерно 60 тонн, да и запас был 40 тонн. К концу 1990 года /то есть тогда, когда мы ищем эти цифры/ запас платины был 60 тонн". (…) Далі читаемо: "СССР обеспечивал до трети мирового экспорта ювелирных алмазов и около 10 процентов – бриллиантов. Только в 1991 году /це ті цифри, які нам потрібні/ было продано примерно 10 миллионов карат алмазов и 500 тысяч карат бриллиантов".
Можна продовжити цитування. І я не хочу коментувати, бо коментарі тут зайві. Погодьтеся, що ця людина знала більше, ніж Явлінський, і всі ті, які нам, так би мовити, давали цифри, які абсолютно не мають нічого спільного з реаліями".

Юридичні підстави порушити питання про повернення Україні цих коштів існують: Україна не ратифікувала так званий "нульовий варіант", тому питання розподілу активів СРСР лишається відкритим.

19 лютого 1997 парламент ухвалив Постанову "Про порядок ратифікації Угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР", в якій зазначив, що "Україна як повноправний правонаступник активів колишнього СРСР, набутих за безпосередньою участю Українського народу, має повне право на наслідування частини боргів колишнього СРСР". У ньому докладно перераховано умови ратифікації, в яких чітко названо активи, на які претендує Україна. Україна ратифікує Угоду лише після:

а) отримання з боку уповноважених органів Російської Федерації повної інформації щодо:
- пооб'єктного складу, балансової та ринкової вартості власності колишнього СРСР за кордоном, підтвердженої висновками міжнародного аудиту;
- стану балансів Держбанку СРСР, Гохрану СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, його філій та відділень за кордоном колишнього СРСР, МБЕС, МІБ, закордонних банків, що перебували у власності колишнього СРСР, за станом на 1 грудня 1991 року, підтвердженого висновками міжнародного аудиту;
- обсягів золотого запасу колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 року;
- обсягів та пооб'єктного складу алмазного фонду колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 року;
- обсягів і структури заборгованості країн-боржників СРСР за станом на 1 грудня 1991 року, строків та умов погашення такої заборгованості, а також її руху з 1 грудня 1991 року до поточного часу;

б) повного погашення Російською Федерацією заборгованості колишнього Зовнішекономбанку СРСР перед юридичними особами-резидентами України або їх правонаступниками, а також фізичними особами-резидентами колишнього СРСР, які проживають на території України, або їх спадкоємцями в повних сумах залишків на їх рахунках в установах колишнього Зовнішекономбанку СРСР за станом на 1 грудня 1992, а також процентів, нарахованих на ці залишки виходячи з ставок, застосовуваних РФ щодо боргу України перед РФ згідно з відповідною Угодою між Урядом України та Урядом РФ;

в) укладення та набрання чинності Угодою між Урядом України та Урядом РФ про прийняття принципів реструктуризації заборгованості України по державних кредитах, наданих РФ, що відповідають принципам реструктуризації боргу колишнього СРСР, визначеним Угодою між РФ та Паризьким клубом кредиторів;

г) нотифікації Української сторони про ратифікацію РФ Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визначення прав і регулювання відносин власності від 15 січня 1993;

д) повного виконання Російською стороною своїх зобов'язань щодо забезпечення вступу України у права власника щодо об'єктів власності колишнього СРСР у порядку, визначеному пунктом 13 Угоди між Україною та РФ про подальший розвиток міждержавних відносин від 23 червня 1992 та Угодою між Урядом України та Урядом РФ про реалізацію права на власність колишнього СРСР за кордоном для цілей дипломатичних, консульських і торговельних представництв від 3 серпня 1992;

е) укладення та набрання чинності Угодою між Україною та РФ про оцінку та розподіл алмазного фонду та оцінку, розподіл та/або грошову компенсацію золотого запасу колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 року згідно з частками, передбаченими Договором про правонаступництво стосовно зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР від 4 грудня 1991;

є) укладення та набрання чинності Угодою про повернення в Україну цінностей, які є національним, історичним або культурним надбанням Українського народу, за переліком, визначеним Урядом України;

ж) застосування РФ у повному обсязі режиму вільної торгівлі у відносинах з Україною, включаючи скасування будь-яких тарифних або нетарифних обмежень на товари (роботи, послуги) походженням з України, та будь-яких виключень з режиму вільної торгівлі, а також відмови РФ від застосування дискримінаційних методів обмежень поставок та/або оподаткування товарів (робіт, послуг) походженням з України. 

Пункти цієї Постанови не виконані досі. Документу, який би скасовував або змінював її положення, Верховна Рада не ухвалювала. Таким чином, нинішній уряд зобов’язаний виконати положення постанови 1997 року. Але поки що не виконує.

Чому немає точних цифр

Росія досі не надала інформацію про увесь спадок СРСР, який належало розподілити. Цифри, які "гуляли" в інформаційному просторі, різнилися в десятки разів. Ось свідчення Сергія Терьохіна, члена Комісії Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності 1991 року та представника України у спеціальній групі, яка засідала в Москві і виробляла принципи розподілу радянського спадку.

"Саме тоді Горбачов під двомісячним впливом цієї групи дав офіційну інформацію про стан золотого запасу. Правда, вона звучала дуже цікаво. Там було написано: "Близько 60 тонн". Того ж 1991 року Явлінський повідомив про 240 т, а Рижков у своїй книзі – про 784 т.
Але Рижков теж злукавив, бо він говорив тільки про золото, яке було в сховищах Міністерства фінансів Радянського Союзу. Але найбільші запаси золота тоді містилися в так званому Держхрані, що до Міністерства фінансів жодного стосунку не мав.

На початку 1991 року і в середині 1992 року відбулося вибухове зростання продажів золота в Базелі /Швейцарія/ на ринку так званих золотих свопів. Це – фінансовий інструмент, коли під закставу золота беруть кредити. Отже, 1,5 тисячі тонн золота, не зрозуміло з яких ринків, опинилися на базельській біржі. Можу сказати більше. У публікаціях деяких іноземних видань є доволі ретельні натяки, скажімо, на те, що операторами цих півтора тисяч тонн золота були міжнародні фінансисти, які й досі мають дуже добрі стосунки з колишніми країнами СРСР", - повідомив під час засідання Верховної Ради 18 лютого 1997 Сергій Терьохін.


Існування таких боргів через незавершений процес розподілу радянських активів визнають і в нинішньому Кабміні.

"У зв'язку з тим, що не був підписаний договір про так званий "нульовий варіант", Україна як одна з колишніх республік СРСР, має всі юридичні права на частину тих активів, які належали Радянському Союзу станом на 1991 рік. Йдеться про ті активи, які перебувають за кордоном, йдеться про ті золотовалютні резерви, які на той момент були у СРСР. Йдеться і про ліквідні корисні копалини на території інших країн. Інше майно. Йдеться і про вклади громадян України, які залишилися фактично на балансі російського Ощадбанку. (…) Тільки за вкладами в Ощадбанку без будь-якої індексації йдеться про 80 мільярдів доларів. З індексацією ця сума досягне 130 мільярдів доларів." (Павло Петренко, 17 березня 2014).

Від часу оприлюднення цієї інформації міністром юстиції Павлом Петренком минув понад рік – але претензії так і не були оформлені документально. Знати і не виставляти претензії на мільярди доларів тоді, коли Росія вимагає від України повернення все нових і нових боргів – це або недбальство, або політична установка Кабміну Яценюка.

2. Шахраювання з майном СРСР за межами РФ

Найбільш вартісними майновими комплексами на території України після розпаду СРСР була ядерна зброя та Чорноморський флот. У цифрах це виглядає так:

- До "$105,8 млрд складає вартість ядерних матеріалів, вивезених з України в тактичній та стратегічній зброї. З них до 59 – у тактичній, та до 46,8 – у стратегічній. Як відомо, з цієї суми Росія повернула Україні лише $2,7 млрд у вигляді ядерного палива для українських АЕС.
Зокрема, за тактичну зброю, яку Росія вивезла з території України, вона зобов’язувалася повернути $450 млн, однак, за офіційною інформацією, наданою прем’єр-міністром Юлією Тимошенко на депутатський запит Юрія Костенка 9 вересня 2008, "компенсації за розщеплювані матеріали тактичної ядерної зброї склали загалом $200 млн", причому ці кошти, як свідчить відповідь, Росія списала в рахунок погашення Україною державного боргу (нарахованого нею ж за невідомими схемами). Отже, втрати тут становлять близько $103 млрд.
- Понад $50 млрд – вартість Чорноморського флоту України, який, згідно з нормами міжнародного права, на 100% належав Україні, оскільки був розташований на її території. Однак в результаті за Україною залишилося менше 17%. Отже, втрати тут становлять понад $41 млрд.

Таким чином, загальна цифра становить до $145 млрд. На жаль, повернути їх уже неможливо, але знати треба.

3. Дотування Україною Росії за рахунок знижок

Головні складові "збитків від дружніх стосунків" – дислокація ЧФ РФ у Криму та найменші у світі транзитні ставки транспортування в Європу територією України російського газу, нафти, переміщення російських товарів, а також зберігання газу у газосховищах. Для розуміння масштабів "дружби" назвемо лише втрати за двома із цих статей.

  • Вартість базування Чорноморського флоту РФ у Криму коштувала Росії $97 млн на рік. Згідно з міжнародною практикою (враховуючи аналогічні прецеденти), вартість базування мала б складати щорічно від $10 до $20 млрд. Таким чином, за 17 років (1997-2014, від часу розподілу до окупації Криму) знижка, надана Україною, становить до $338 млрд.

Світова практика розрахунків за оренду землі під військові бази
США орендували у Південній Кореї для своїх військових об’єктів території площею близько 25 тис. га і сплачували $12,6 млрд; Японії за оренду 23,7 тис га – $19,3 млрд, Італії за оренду 2,3 тис га – близько $5 млрд. Загальна площа земельних ділянок, переданих ЧФ РФ в користування, становила 18,2326 тис га. Тобто? за світовими цінами Росія мала б платити Україні за оренду баз під ЧФ щорічно від $10 до $20 млрд. А платила лише по 270 грн. на рік (33 долари) за оренду сотки кримської землі з усіма наземними об’єктами (!). Серед 4590 українських об’єктів, які використовувала Росія, але ніколи не платила за це і копійки, – аеродроми, пункти базування, будинки, маяки, радіонавігаційні станції. Більше того: у бюджеті України на 2010 рік було навіть закладено понад 300 млн. гривень на фінансування втрат Кримської автономії від базування ЧФ РФ в Криму

  • Україна щорічно транспортує в середньому близько 100 млрд кубометрів природного газу. Вартість транзиту за угодою 2009 року становить $1,7. за тис кубометрів на 100 км; середньоєвропейська – близько $5. Відстань, на яку територією України транспортується газ, – 880 км. Таким чином, протягом року Україна отримує за транзит близько $1,5 млрд; за середньоєвропейськими цінами ця сума становила б $4,4 млрд. Відтак, щорічно Україна надає знижку Росії за транзит газу близько $2,9 млрд. За 24 роки ця знижка сягне майже $70 млрд. Слід зазначити, що у 1991-2008 роках ціна за транспортування була ще меншою: вона розпочиналася від 0,25 за тис. кубометрів, і лише 2009 року досягла "рекордних" $1,7. Однак ці обставини ми не включаємо до розрахунків, а пропонуємо зробити це економістам.

Переважна частина газу, який транспортує Україна, - російський
У 1991-2014, за офіційними даними "Нафтогазу", територією України до країн Європи транспортовано 2 495,8 млрд кубометрів природного газу.
На сайті "Нафтогразу" також зазначено: "Сьогодні Україна є найбільшою у світі країною-транзитером природного газу. Українська газотранспортна система, що пов’язує між собою регіони з найбільшими в світі запасами природного газу з країнами Європи, які мають значні обсяги газоспоживання, дає змогу нашій державі бути одним із ключових гравців у газовому бізнесі. Україна транспортує російський природний газ до 18 країн Європи: Австрії, Болгарії, Боснії, Греції, Італії, Македонії, Молдови, Румунії, Німеччини, Польщі, Сербії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Франції, Туреччини, Хорватії та Чехії".

Отже, знижки, надані Україною Росії лише за двома статтями – базування ЧФ та транзит газу, – становлять понад $400 млрд.

Скільки втратила Україна через політику "дружнього ціноутворення" в галузі ставок за зберігання російського газу та транзиту інших російських товарів, слід порахувати економістам та презентувати широкій громадськості, аби хоч на 25-му році Незалежності зупинити меншовартісну традицію українських політиків "брати під козирок" та витягати гроші з бюджету щоразу, як тільки Росія вимагає платити черговий кількамільярдний борг. Ну, і одночасно назвати прізвища тих, хто цим цінам (а відтак – і збиткам) давав путівку в життя. Частина з них і зараз – в активній політиці. 

Тим часом…

Поки Україна не виставляє своїх рахунків Росії, Росія продовжує виставляти Україні свої. Ось що пише в ці дні преса.

"В ході останньої тристоронньої зустрічі з питань газу між Росією, Україною і ЄС було знайдено взаємоприйнятне рішення з питання про те, як відобразити в протоколі "питання боргу" за постачання палива в Україну в 2013-2014 рр. Про це заявив віце-голова Єврокомісії з енергетичного союзу Марош Шефчовіч в рамках берлінського Енергетичного саміту з безпеки. "Ми погодилися з сумою 3,1 мільярди доларів як взаємоприйнятної для сторін: для української сторони це представляє повну суму боргу, для російської - частина боргу, оскільки справжня сума повинна бути визначена в Стокгольмі", - пояснив Шефчовіч". ("Укрінформ", 7 травня 2015).

"У разі потреби Росія буде домагатися виплати боргу України за єврооблігаціями в обсязі $3 млрд. через суд, оскільки не збирається списувати збитки в разі невиплати. Про це заявив голова Міністерства фінансів РФ Антон Силуанов. (…) Нагадаємо, російські авіаційні структури виграли суд у внутрішніх військ МВС України у справі про борг за обслуговування військового літака, що здійснював секретні рейси під час євро майдану". ("Українські новини", 7 липня 2015).

Що робити

Зрозуміло, компенсувати збитки від задешево наданих послуг або задурно переданих ядерних матеріалів чи Чорноморського флоту неможливо, бо під всім цим є угоди та підписи посадовців. Можна хіба що дістати ці документи з архіву та поіменно назвати підписантів: хто з них за які втрачені бюджетом суми несе відповідальність. Чудова нагода для масштабних журналістських розслідувань.

А от за спадок СРСР треба боротися через міжнародні механізми. Вони працюють. Докладніше про це в публікації [Висновків] "За що і як країни стягують мільярди через міжнародні суди". Як відомо з міжнародної практики, сама Росія сьогодні виплачує європейським країнам за боргами навіть не Радянського Союзу, а царської Росії. Зокрема, ці питання узгоджено з Францією, Бельгією, Великобританією.

Чинний уряд має виконувати рішення парламенту, як би давно ті не були ухвалені – навіть 19 лютого 1997 року. І публічно звітувати, що зроблено, аби українським громадянам не лише повісити на шию чергову позику, яку треба буде віддавати, але повернути те, що їм належить як їхня власність. 

[Висновки] пропонують урядовцям та експертам включитися в дискусію з приводу обсягів заборгованості Росії перед Україною в частині нерозподіленого майна СРСР – спростувати, підтвердити або надати власні оцінки.

Юрій Костенко