Енергетична незалежність: кому і що було вигідно

Підписання українським Мінпаливенерго угод із Росією на постачання газу та вугілля справляє враження дежавю. І не так сам факт закупівлі, як його аргументація: "вигідна ціна"
02 січня 2017, 18:26

Юрій Костенко

Юрій Костенконародний депутат України 5-ти скликань

"Росіяни дають нижчу ціну, тому в них купувати – вигідно", - такий аргумент був незмінним 25 роки поспіль для всіх українських урядів, аби залишати країну в монопольній енергозалежності від Росії. Аналіз попередніх подій дозволяє спрогнозувати: до яких стратегічних наслідків призведуть нинішні тактичні кроки українського уряду в галузі енергозабезпечення. 

На старті Незалежності Україна тотально залежала від постачання енергоносіїв від Росії. «Цивілізоване розлучення» передбачало перехід кожної з колишніх республік на самостійне господарювання. Тож у момент розпаду СРСР інтереси України і Росії розійшлися.

На початку 1992 року депутатська робоча група розробила та опублікувала проект першої Концепції національної безпеки України, де всі складові – від енергетичної до інформаційної – були пов’язані в єдину систему, яка визначала каркас інтересів і загроз для нової держави. Однак цей проект виконавча влада заблокувала, натомість аж в 1997 році ухвалили абстрактний філософський твір на тему, як взагалі має розвиватися світ у найближчі десятиліття, а не конкретна держава Україна в конкретних умовах. У ньому не було і згадки про енергетичну безпеку, яка в сучасному світі є основою безпеки більшості країни. На її основі, лише в 2003 році, ухвалили Закон «Про основи національної безпеки України». За цими документами Україна жила аж до 2015 року.

В інтересах Росії було збереження своєї енергетичної монополії на пострадянському просторі, що й стало її стратегічним завданням №1. Цей важіль дозволяв чинити економічний тиск та конвертувати його на політичні дивіденди. Як-от – утримання України у сфері своїх геополітичних інтересів під загрозою, як казав Єльцин, «перекрити крантік».

В інтересах України було позбавитися монопольної енергозалежності від Росії; це було необхідно не лише з точки зору економічної вигоди, але – що важливіше – власної політичної перспективи.

Таке стратегічне завдання вимагало від української влади інвентаризації діючих джерел постачання та пошук найбільш ефективного забезпечення енергоресурсами своєї економіки. З цією метою уряд мав визначити:

  1. Стратегію максимального використання власних енергоресурсів.
  2. Нові шляхи безпечного й безперебійного постачання в Україну критичного імпорту енергоносіїв (передовсім – для ліквідації монопольної залежності від одного постачальника – Росії).
  3. Першочергові заходи для безперебійної роботи діючих електростанцій (атомних, теплових, ГЕС).
  4. Стратегію радикального зниження енергоємності ВВП та досягнення загальноєвропейських показників енергоефективості в настисліші терміни (без цього ні про яку конкурентність української продукції не можна навіть говорити).

Аналіз ситуації та визначення власних національних інтересів дозволяв цілеспрямовано рухатися до наміченого результату. Як це зробила, наприклад, Естонія – за рік побудувала свій нафтотермінал, ліквідувавши свою повну енергозалежність від Росії. Але в Україні такі завдання ні в парламенті, ні в уряді ніколи поставлені не були. Натомість в українській владі завжди активно діяло російське лобі, яке блокувало будь-які спроби таких дій. Тому кроки на досягнення енергетичної незалежності протягом 24 років носили характер лише «приватної ініціативи» окремих депутатів, урядовців та очолюваних ними структур, а не першочергового завдання української влади.Показовим є й такий факт: мій законопроект «Про енергетичне самозабезпечення України», внесений до ВР наприкінці 1990-х, так і не був ніколи розглянутий – його заблокував апарат Кабінету міністрів.

Порівняння ситуації в енергозабезпеченні України на старті незалежності та нині дозволяє дати оцінку діям керівництва країни у цій ключовій сфері.

Інвентаризація

Найбільш проблемною галуззю для України була ядерна енергетика. У 1990-х роках вона виробляла в Україні понад 50% електроенергії та на 100% залежала від Росії по всьому критичному імпорту: виробництво свіжого ядерного палива, збереження відпрацьованого та технічне обслуговування українських ядерних реакторів, збагачення урану.

Серед цих проблем найбільш нагальними були постачання свіжого ядерного палива з Росії та зберігання в РФ відпрацьованого. Без їх негайного розв’язання стабільна і безпечна робота українських АЕС була неможливою.

У 1992 році на території України працювало 5 АЕС. За кількістю енергетичних установок Україна посідала 8-е місце у світі та 5-е – у Європі (14 діючих енергоблоків та 6 – у стадії будівництва). Проте вся ядерна енергетика України була лише частиною ядерно-паливного комплексу колишнього СРСР, ключові елементи якого розташовувалися на території Росії.

Залежність України від споживання російських газу та нафти становила на початку 1990-х в середньому відповідно 80% та 85%. ТЕС, які працювали на цих ресурсах, виробляли близько 40% електроенергії. Отже, ТЕС та АЕС разом забезпечували понад 90% електроенергії, але майже повністю залежали від постачання енергоносіїв з Росії.

Таким чином, на початку 1990-х робота майже всієї української електроенергетики залежала від Росії. РФ могла в будь-який момент припинити енергопостачання України, і цю ситуацію вона постійно використовувала для досягнення своїх політичних інтересів. Для виходу з російського енергетичного полону Україні необхідно було терміново розробляти власні джерела, диверсифікувати постачання тих енергоресурсів, яких бракує, а також різко зменшувати енерговитрати у промисловій та побутовій сферах – найбільш енергоємних секторах української економіки.

Чи було щось зроблено? Як не дивно, але у 2015-му ситуація не змінилася. 

Використання власних енергоресурсів та диверсифікація критичного імпорту. Проекти, які були заблоковані

Варто зазначити, що в перші роки незалежності уряд здійснив декілька спроб зменшити енергозалежність від Росії. Але вони мали скоріше характер випадкових епізодів, а не складових цілісної державної стратегії та національної безпеки. 

Ядерна енергетика

На початку 1990-х Україна мала три пропозиції від американських корпорацій, які дозволяли повністю розв’язати проблему залежності від Росії в ядерній енергетиці, використовуючи власний потенціал.

Перша була пов’язана з ядерним роззброєнням та використанням ядерних матеріалів, які містилися в ядерній зброї, що належала Україні. За оцінками експертів, вага високозбагаченого урану (ВЗУ) в українській ядерній зброї становила від  80 до 108 т, а збройового плутонію – від 57 до 95 т. У 1992 році на український уряд зі своїми пропозиціями вийшла «Дженерал атомікс» - корпорація, яка спеціалізувалася на ядерних технологіях. За півроку уряд отримав від неї кілька конкретних пропозицій.

Головна пропозиція американців, – за 1 рік побудувати в Україні підприємство з переробки ВЗУ в низькозбагачений уран (НЗУ). Для цього необхідна була невелика виробнича дільниця розміром приблизно 13x13x16 м. Її вартість – всього 20-30 млн. дол. Після виконання програми з переробки ВЗУ в НЗУ передбачалася можливість перепрофілювати її в інші потужності ядерного-паливного циклу України.

Загалом програма була розрахована на 10 років. Американці розписали і її фінансовий механізм: яким чином, не вкладаючи жодної копійки, а лише користуючись ВЗУ як заставою, Україна могла переробити його на паливо для своїх АЕС.

На початку січня 1993 у Києві відбулася наступна зустріч. «Дженерал Атомікс» повідомляє, що Україна може за 4 роки створити власне виробництво ядерного палива на основі спільного підприємства із «Дженерал Атомікс».

Американці також запропонували зберігання плутонію з українських боєголовок в США під контролем МАГАТЕ, або в одній із європейських країн – як механізм застави для подальшого розвитку власного ЯПЦ.

Друга пропозиція – від найбільшої американської компанії у сфері виробництва ядерного палива «Вестінгхауз» - будувати в Україні власне виробництво ЯП для реакторів ВВЕР-1000 (це – базовий український реактор). Оскільки для чеської АЕС «Темелін» корпорація вже розробила свій варіант ЯП, альтернативний російському, призначений саме для такого типу реакторів, було сформовано протокол намірів щодо співпраці з «Вестінгхауз», і цей протокол у 1994 році Україна підписала.

Але в 1996 роботу в цьому напрямку було зупинено рішенням уряду (прем’єр Марчкук) про створення СП з Росією та Казахстаном «УкрТВЕЛ» для забезпечення українських АЕС ядерним паливом. Але ця програма так нічим конкретним і не закінчилася.

Але  «Вестінгхауз» виходила з іще однією пропозицією.

Навесні 1997 року ми готувалися до зустрічі комісії «Кучма-Гор». 8 травня в листі до тодішнього Президента Кучми «Вестінгхауз» запропонувала широку програму співробітництва, передовсім щодо ядерного палива. Враховуючи 100%-ну залежність України від РФ в цьому питанні, вони пропонували чотири важливі речі: диверсифікацію постачання Україні ядерного палива та західні стандарти безпеки щодо реакторів ВВЕР-1000; підвищення ефективності українських АЕС та заміна потужностей ЧАЕС, яка виводилася із експлуатації. Вони готові були навіть «пробивати» під це фінансову підтримку з боку США. Попри відсутність зацікавленої реакції від української сторони, уже після засідання у Вашингтоні «Вестінгхауз» надіслала президенту Кучмі ще одного листа в надії, що (цитую) «Україна буде рухатися до енергетичної незалежності».

Коли у 1999 уряд очолив Ющенко, Україна знову повернулася до ідеї альтернативно закуповувати ядерне паливо у «Вестінгхауз» (про виробництво мова вже не йшла). За період прем’єрства Ющенка цю програму розвинути не встигли, але поновили, коли він став президентом, - тоді, нарешті, один реактор на Південно-Українській АЕС завантажили паливом американського виробництва. Воно пройшло тестове випробовування, і на сьогодні є дозвіл ліцензіата (Комітет ядерного регулювання) щодо можливості його використовувати на українських АЕС. Тобто зараз формально ми можемо використовувати не лише російське ядерне паливо.

Але реально робота не велася. Тільки нещодавно, у 2015, Енергоатом почав говорити про поновлення співпраці з «Вестінгхаузом» у цій сфері, а також про продовження будівництва сховищ відпрацьованого ЯП. Тільки у жовтні 2015 «Енергоатом» підписав угоду щодо переходу Запорізької АЕС на паливо виробництва «Вестінгхауз».

Теплова енергетика

Необхідність диверсифікації постачання нафти і газу була настільки очевидною, що вже початку 1990-х «Держкомнафогаз» розробив проект нового нафтотранспортного трубопроводу.

Планувалося, що для початку він дійде до Азербайджану, а в перспективі – до близькосхідних джерел, Ірану та Іраку. Через Україну цей нафтогін мав вивести азербайджанську, іранську та іракську нафту на європейський ринок. Цей проект починали обговорювати у 1992 році, і розглядався він як новий транснаціональний нафтовий коридор.

У Верховній Раді були проведені слухання, під час яких «Держкомнафтогаз» (очолював його тоді Михайло Ковалко) уже доповідав як факт, що в проекті зацікавлена і низка європейських країн, і країни-постачальники.

Але доля цього проекту сумна – навіть про саму його ідею зараз мало хто пам’ятає. Він вилився у так званий нафтогін із терміналом в Одеській області «Одеса-Броди». Оскільки цей скорочений варіант не зв’язував перспективних нафтових джерел із країнами Європи, з економічної та енергетичної точки зору це було недоцільне та неефективне будівництво. Потужності «Одеса-Броди» почала знову використовувати Росія (у реверсному режимі), і про зменшення енергетичної залежності від неї вже не йшлося.

Питання зменшення газової залежності від Росії почали активно обговорювати за часів президентства Януковича, враховуючи надзвичайно високу ціну на російський газ. Тоді було активізовано ідею побудови LNG-терміналу. Передбачалося, що потенційними постачальниками зрідженого газу в Україну будуть країни Північної і Західної Африки (Єгипет, АлжирНігерія), Перської затоки (Катар), Каспійського регіону (АзербайджанТуркменістан). У результаті Держінвестпроект (голова – Владислав Каськів) підписав у 2012 році угоду з іспанським тренером з гірських лиж.

Водночас з початку 1990-х штучно гальмувався видобуток власного природного газу: на український та російський газ встановлювалася різна ціна, а також блокувалися стимули видобутку українського газу. Це робило його збитковим. В умовах надмірного імпорту таку політику можна розглядати лише як корупційні дії на користь інтересів іншої держави. В національних інтересах мало бути навпаки:  спрямувати всі державні стимули та інвестиції на газ власного видобутку.

Перспективні розробки родовищ сланцевого газу за участі американських компаній на Львівщині та Донеччині виглядали як реальний шлях нарощування власного видобутку. Але перші кроки були зроблені лише за президентства Ющенка, що й дозволило підписати угоду з «Shell» - щоправда, аж у 2012 році.

Більше спроб на державному рівні щодо зменшення енергетичної залежності від Росії не було. Усі ті, що були, закінчилися повним фіаско. Навіть війна 2014 року поки не зрушила з мертвої точки ситуацію з енергозалежністю України від російських джерел. Реверс з Європи по суті є лише невеликою модифікацією російського енергетичного коридору, і тут нескладно спрогнозувати, що станеться з цим джерелом постачання, якщо Росія добудує інші шляхи і припинить транспортування територією України.

 Дії в умовах дефіциту власних енергоресурсів

 За умов дефіциту власних енергоресурсів, енергетична політика більшості країн спрямовується на (а) різке зменшення енергоємності ВВП (в Україні він досі залишається найвищим у Європі) та (б) перехід на альтернативні джерела енергозабезпечення.

Енергоємність ВВП

Ось як виглядає майже через 20 років після розпаду СРСР енергоємність України в порівнянні з іншими регіонами світу.


Енергоефективність України є однією з найнижчих у світі, навіть якщо до порівняння брати регіони, що розвиваються, країни Азії та навіть СНД. Так, обсяг енергії, що використовується в Україні для виробництва одиниці товарів і послуг, у 3,8 рази перевищує середнє значення для Євросоюзу.

Найбільшими споживачами енергоресурсів в Україні є промисловість та побутова сфера.

Промислові підприємства

На цей сектор припадає 45% від загального споживання первинної енергії. Посилаючись на статистичні дані, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій та Німецька консультативна група у своєму дослідженні називають ключове джерело неефективності в промисловому секторі. Це – надзвичайно великий знос виробничих фондів у поєднанні з недостатнім впровадженням сучасних технологій.

Наприклад, зазначають аналітики, металургійна промисловість України вважається однією з найбільш енергоємних у світі (з точки зору затраченої енергії на 1 т виробленої сталі) через поширеність застарілих технологій (мартенівських печей), і споживає майже в 2 рази більше енергії, ніж сталеливарна промисловість у розвинених країнах.

Ще однією причиною низької енергоефективності в промисловому секторі вони називають відсутність облікових пристроїв і відповідних автоматизованих систем.

Повідомлення на сайті «Нафтогазу»: рік  2004 та 2015                                                                                                            17 березня 2004. "НАК „Нафтогаз України” розпочав реалізацію комплексної програми з газифікації  населених пунктів у Миколаївській, Сумській і Чернівецькій областях. (…) Згідно рішення Голови правління НАК „Нафтогаз України” Юрія Бойко, у 2004 році буде здійснено будівництво газопроводів-відводів до сіл Українка, Бармашово, Зайчевське, Воровське, Комсомольське, Партизанське та розподільчих мереж у селі Зелений Гай Жовтневого району Миколаївської області. Для реалізації проекту Компанія збудує 37,25 км газопроводів вартістю 2,2 млн. грн." (Офіційний сайт «Нафтогазу»)                                                                                                29 травня 2015. "НАК «Нафтогаз України» продовжує виконання заходів Програми газифікації населених пунктів України, яка була розроблена Компанією на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України «Про добудову підвідних газопроводів». 29 травня 2015 голова правління НАК «Нафтогаз України» Євген Бакулін взяв участь в урочистостях з нагоди завершення будівельних робіт та введення в експлуатацію чотирьох об’єктів газифікації  у Кременецькому районі Тернопільської області (…) Інвестиції у будівництво цих об’єктів газифікації перевищили 21 млн. грн., і вже найближчими днями у Тернопільській області газ отримають 3 500 абонентів. (…)                                                                                   Євген Бакулін наголосив: «Компанія про-водить роботи із спорудження об’єктів газової інфраструктури по всій Україні, оскільки на сьогоднішній день природний газ у сільській місцевості - це запорука розвитку сільських населених пунктів, забезпечення достойного рівня життя їх мешканців, створення там нових робочих місць. Ці завдання поставлені Прези-дентом і урядом, і компанія «Нафтогаз України» докладає максимум зусиль для їх швидкого і комплексного виконання».                                                                                                       Довідково: Рівень газифікації міських населених пунктів Тернопільської області становить 99,0%, сільських населених пунктів – 63,2%. Відповідно до Програми газифікації населених пунктів України НАК «Нафтогаз України», у Тернопільсь-кій області буде побудовано 59 об'єктів газопостачання та газифіковано помешкання 58,8 тис. чол." (Офіційний сайт «Нафтогазу»)

Побутова сфера

На кінець 1980-х в Україні було газифіковано лише 5% сіл. Нині рівень газифікації житла становить: 78,1% в містах і 38,2% – в сільській місцевості; газифіковано 428 міст, 600 селищ міського типу, 12,4 тис. сіл. Загалом – газом забезпечуються 147 тис. промислових і комунально-побутових споживачів, а також близько 16 млн. квартир і приватних будинків.

В Україні була запущена Програма газифікації населених пунктів, яка, попри стрімке підвищення Росією цін на газ, підтримувалася за всіх прем’єрів – зокрема, як Януковича (бюджетна програма "Будівництво магістральних газопроводів та газопроводів-відводів для газифікації сільських населених пунктів"), так і Тимошенко (26 серпня 2009 Кабмін під її керівництвом видав розпорядження «Про добудову підвідних газопроводів»).

Продовжує діяти вона і зараз – у 2015 році на сайті «Нафогазу» повідомляється про підключення до газопостачання чергових населених пунктів а також про плани: «Розроблена НАК «Нафтогаз України» Програма газифікації населених пунктів передбачає спорудження в цілому по Україні 2058 об’єктів газової інфраструктури, що дозволить підключити до газопостачання оселі понад 4 млн. українців».

Програма газифікації в Україні з точки зору логіки – це абсолютний абсурд. Враховуючи, що Росія постійно підвищувала ціни на газ, нескладно було прогнозувати їх швидке наближення до світових цін, а відтак – нездатність українського споживача платити за ними. Тому це була хибна, навіть я б назвав її злочинною, ідея забезпечувати населення імпортним газом, який швидко рухався до світової ціни. Натомість мала бути орієнтація на власні енергоносії – вугілля, мала гідроенергетика, вітрова енергетика, переробка с/г відходів, вироблення з них сучасних видів палива (особливо для сільської місцини), і це могло б дати колосальний ефект – і малому підприємництву та забезпечити, особливо село, власними ресурсами за прийнятну плату.

Таким чином, замість скорочення споживання газу – його заміщення іншими видами енергоресурсів та заохочення до впровадження енергозберігаючих технологій, - відбувалося стимулювання споживання газу через:

  • Укладання угод із Росією із завищеною потребою споживання газу. Так, газова угода 2009 забезпечила Росії на 10 років щорічний продаж Україні не менше ніж 50 млрд. кубів. Це суто корупційні дії, якими, фактично, стимулювалося споживання російського газу, закріплювалася енергозалежність України, а для Росії – забезпечувався його гарантований збут та збільшувався прибуток.
  • Газифікацію домогосподарств – інвестування державних коштів у використання найбільш дорогих енергоносіїв.
  • Тарифну політику. Низькі "політичні” комунальні тарифи не стимулюють енергозбереження – утеплення оселі, встановлення лічильників тощо (навесні 2015 лічильники тепла мали лише 36% домогосподарств, а лічильники газу – 70%). При цьому субсидії виплачуються комунальним компаніям (не зацікавленим у зменшенні послуг, що ними надаються), а не користувачам, яким ці кошти дозволяли б купувати лічильники чи утеплювати житло.

Фактично, це неприхована комплексна робота на російську економіку багатьох українських урядів. При одночасному блокуванні власного видобутку, яким за 3-4 роки можна було замістити російський газ.

Альтернативні джерела

Здебільшого це розмови. Була програма сприяння вітро- і сонячній енергетиці, але це суто корупційні програми, ухвалені під інтереси великого капіталу (Клюєва і Ахметова). Бо європейська практика стимулювання альтернативних джерел дає можливості всім виробникам заробляти та бути економічно прибутковими – переробка відходів чи відновлюваних джерел (як-от відходи с/г виробництва), мала гідроенергетика чи геотермальна, або ж виробництво палива із швидкостиглої деревини (передовсім для сільгосппотреб). Там не робиться преференція якомусь виду, а дається пріоритет всьому сектору.

У нас поки що є слова та схеми з підтримки певних корпорацій. Зокрема, на сьогодні зупинено розвиток малої гідроенергетики.

Висновки

Через цю ретроспективу можна чітко побачити, куди ведуть нинішні дії уряду – до енергозалежності чи навпаки. Нинішня програма дій уряду, попри правильну риторику, залишається пострадянською, яка нічим не відрізняється від програми енергозабезпечення УРСР, оскільки повністю фокусується на російських ресурсах. Разом із європейськими фахівцями треба сісти за розробку нової енергетичної стратегії України, вписаної у європейський контекст. Нову енергетичну програму та енергетичну політику України необхідно будувати, виходячи із наявності в Україні власних енергоресурсів та світових тенденцій їх споживання.  І цю стратегію необхідно визначити як головний державний пріоритет, а не чергову «реформу».

Юрій Костенко

Енергетична незалежність: кому і що було вигідно

Підписання українським Мінпаливенерго угод із Росією на постачання газу та вугілля справляє враження дежавю. І не так сам факт закупівлі, як його аргументація: "вигідна ціна"

Детектор

Контроль обіцянок

Арсеній Яценюк:

Прийняття і виконання Державної програми розвитку Збройних Сил України до 2020 року

Фізіогноміка

Фізіогномічний аналіз Наталії Яресько Екс-міністра фінансів України

Запитання до:

Екс-прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка

Чому Мін’юст не організує масове подання позовів до ЄСПЛ від українських громадян до Росії за збитки, завдані внаслідок подій на Донбасі та у Криму?