04 вересня 2015, 13:12

Чому поняття "демократія" в Україні має інший зміст, ніж у Європі?

З чого Україні починати перехід на європейську політичну і економічну практику? Із принципово нового виборчого законодавства. Лише демократична виборча практика може започаткувати процес переведення української економічної, політичної, судової системи на демократичні рейки. Аналіз від Юрія Костенка, екс-міністра охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, екс-голови Української народної партії

17 урядів, 7 парламентів, 5 президентів... Чому не працює українська демократія? Чим вона відрізняється від європейської – тієї, яка дає і працювати, і заробляти, і не потерпає від такої корупції?

Вимір радянський – вимір європейський

У чому суть радянської системи влади? Передовсім – в авторитарній моделі управління. Рішення ухвалюються одноосібно, найвищим керівником у державі. Так,  в СРСР було багато аналітичних центрів, органів, але рішення приймалося однією людиною, а далі втілювалося через низку державних інституцій – як-от законодавча влада, виконавча влада, місцеві органи влади. Судова влада також слугувала інструментом реалізації цих рішень. Інтереси всього "гомогенізованого" народу також представляв лідер.

Суть демократичної системи в тому, що в ній немає одного центру ухвалення рішень, а владні повноваження розподіляються між різними гілками: законодавча влада формує закон, виконавча – втілює його в життя, а судова здійснює нагляд за тим, як працює закон.

Демократична система дозволяє напряму врахувати суспільний інтерес – через діяльність політичних партій, зміст існування яких - віддзеркалювати інтереси не власних лідерів, а суспільства. І саме через партійне представництво інтереси суспільних груп потрапляють у владу, яка їх втілює в життя.

Ця модель забезпечує набагато вищу якість політики, економіки, соціальних стандартів. І ми нібито її будуємо.

Проголошення незалежності України

Мітинг на підтримку Незалежності України в Києві. 1991 р.


 

Рецидиви тривалістю в Незалежність

Проголосивши 1991 року незалежність та курс на зміну авторитарного режиму демократією, Україна так здебільшого і залишилася в системі координат радянської тоталітарної системи.

Ось два основні індикатори.

Перший: і влада, і народ продовжують шукати "головного", лідера.

Другий: у політиці (а відтак – і у владі) не представлений суспільний інтерес.

Показовий факт. Кожен новий президент чи парламент в Україні неодмінно намагаються змінити Конституцію. Мовляв, треба покращити функціонування регіональної та виконавчої влади, а отже, знову переписати Конституцію.

Однак насправді мова завжди йде не стільки про збалансування владних повноважень (між законодавчою і виконавчою гілкою влади, чи між центром і регіонами), скільки про встановлення чіткої владної ієрархії – виокремлення когось "старшого" серед цих гілок.

Другим рецидивом радянської системи в Україні є те, що державну політику (а вона здійснюється через законодавчий орган ухваленням відповідних законів), продовжують формувати партійні лідери, а не суспільство. Воно за тоталітарною інерцією, розраховує, що якийсь лідер знає про його інтереси і піклуватиметься про них.

Тобто, і тут всі шукають "когось", хто б їх кудись вів. А відтак владу в Україні з року в рік продовжує формувати сама влада. Формально прикриваючись демократичною процедурою виборів (як це було протягом 70 років тоталітаризму): спочатку – через застосування адміністративного ресурсу, пізніше – через технології впливу (зомбування) на виборах, які є доступними лише великому капіталу – олігархам.

Але зміни в економіці та соціальних стандартах у демократичних країнах відбуваються саме тому, що суспільний інтерес представлено у владі.

Наприклад, середній клас: він так і не народився в Україні за понад 20 років. Головна причина – в тому, що інтереси малого та середнього підприємництва, основи ринкової демократичної економіки, були відсутні в українській політиці впродовж усіх років незалежності.

Цей суспільний економічний інтерес (в Європі його представляють правоцентристські партії) жодного разу не набирав на виборах до Верховної Ради не те що більшості голосів, а навіть не ставав впливовою опозиційною силою.

А тому, хоча в Україні були "демократичні президенти", "демократичні уряди", "демократичні парламентські коаліції", - не було цілеспрямованої політики на формування ринкової економіки, яка починається із розкріпачення виробника.

Тим часом усі посткомуністичні країни починали свою політику з того, що максимально враховували інтерес цього суспільного прошарку. Чому? Тому що він творить найбільшу кількість робочих місць, соціальні стандарти, які принципово відрізняються від соціальних стандартів тоталітарних систем.

Для прикладу: у Польщі такий перехідний період – від тоталітарної адміністративної економіки до ринкової – відбувся всього лише за рік роботи одного уряду. Цей уряд реалізовував програму Бальцеровича, що передбачала звільнення потенційного виробника від усіх пут і обов’язків перед державою – йшлося про податкові канікули.

Ця політика принесла дуже швидкий і разючий результат: за один рік у Польщі з’явився цілий клас підприємництва – передовсім малого. Далі воно трансформувалося в середнє, а потім – у велике.

Тому українська демократія відрізняється сьогодні від європейської всім: і розподілом повноважень між гілками влади, і засадами,  на яких ця влада формується.

Чому це сталося

Порівняно з Польщею чи країнами Балтії, в Україні все відбулося навпаки. Після проголошення незалежності більшість у Верховній Раді була створена, по-перше, колишніми комуністичними функціонерами, які не розуміли, що таке демократична система організації виробничої діяльності й чим вона відрізняється від вчорашньої комуністичної. А, по-друге, керівниками великих промислових підприємств та головами колгоспів.

Вони сприйняли демократизацію лише як можливість самим стати власниками цих підприємств. Але були абсолютно не здатні усвідомити необхідність законодавчого формування ринкового середовища, необхідність становлення малого підприємництва, яке потрібне було всьому суспільству, а не "обраним" його представникам із депутатським мандатом.

Верховна Рада України

Тому незалежність в Україні допомогла виникнути лише величезному олігархічному капіталу, а не малому та середньому підприємництву. Диктатура олігархів змінила ідеологічну комуністичну диктатуру, і у практиці економічної політики вона нічим не відрізняється від вчорашньої адміністративно-командної  системи.

Найкраще підтвердження цих висновків – доходи держбюджету за 2013-й рік, оголошені колишнім прем’єром Миколою Азаровим, що уособлював урядування великого капіталу. На 89% ці доходи формувалися завдяки діяльності великого капіталу. Для порівняння: у більшості європейських країн ці доходи становлять до 30%; решту забезпечує мале і середнє підприємництво.

З чого починати

Тепер виникає ключове запитання: з чого Україні починати перехід на європейську політичну і економічну практику? 

Із принципово нового виборчого законодавства. Лише демократична виборча практика може започаткувати процес переведення української економічної, політичної, судової системи на демократичні рейки. Все інше – похідне. Старт має відбутися через започаткування демократичних виборів в Україні.

Для багатьох це може видатися нісенітницею: ми ж уже кількадесят разів обирали парламенти, президентів, формували уряди. Але все це не привело до втілення європейських принципів роботи. Діагноз влади незмінний: корумпована, нереформована, неефективна, зарегульована, - тобто, все те саме, що було й за радянських часів.

У чому суть демократичних виборів? У тому, що суспільство має різні інтереси, серед яких найбільшими є економічний та соціальний. Щодо соціального, добре знайомого з радянських часів, коли всі були наймитами у держави, і за це вона забезпечувала соціальні блага, - то він після проголошення незалежності трансформувався у соціально-популістичний, і на його експлуатації працювали практично всі без винятку політичні проекти. Навіть партія великого капіталу – Партія регіонів – ходила на вибори під гаслами підвищення пенсій і зарплатні. І цим купувала голоси лівого електорату (саме він превалює на Сході України).

(Наведіть на активні точки для отримання додаткової інформації)

 Дані для інфографіки збирав Роман Соломонюк


 

Те саме стосувалося лівоцентристських, і навіть праволіберальних партій. І жодна програма не обіцяла принципово змінити умови для виробничої діяльності в Україні таким чином, щоб розблокувати процес народження малого, а відтак і середнього підприємництва. Жоден президент, жоден уряд, жодна парламентська більшість, жодна парламентська партія не зобов’язувалися "наступити на горло" великому капіталу, аби "народити" малий та середній бізнес.

Тому для того, щоб донести ці найбільші суспільні інтереси – економічний та соціальний – до парламенту, а відтак до уряду і до місцевих органів влади, потрібна нова виборча модель, яка даватиме можливість стати в центрі державної політики саме партіям, які їх (суспільні інтереси) представляють.

А отже, треба заблокувати інструменти великого капіталу в українській політичній системі, і передовсім – методи його впливу на виборця, завдяки яким він примушує голосувати громадян за свої, а не за їхні інтереси.

Головним його знаряддям стала мажоритарна система, яка перетворилася на купівлю голосів виборців, прямий підкуп. Відтак, народження корупції за такої системи відбувається навіть не в парламенті чи уряді – а вже під час виборів на самому окрузі.

Ще одним шляхом, який використовує великий капітал від початку 2000-х років, – створення і популяризація проектів "під вождя", тобто, під популярного лідера. Сьогодні всі політсили, представлені у парламенті, - це проекти великого капіталу із персоніфікацією під того чи іншого лідера – а не під той чи інший суспільний інтерес.

Запитайте у європейського виборця, яку політичну силу він підтримує, – і він однозначно скаже: праву, ліву, ліберальну, "зелену" і т.ін. В Україні у відповідь на це запитання виборець одразу переключиться на тему прізвища, а не ідеології, яку б він хотів бачити як пріоритет в державній політиці.

Найсумніше, коли запитуєш у підприємця (знервованого і задавленого бюрократією і податками), хто йому потрібен у парламенті як виразник його інтересів, - і він знову ж таки називає прізвища лідерів-популістів, які в своїх програмах чи виступах не пропонують реальних заходів підтримки національного виробника.

Чому? Бо через персоніфікацію політики, через так звані лідерські проекти, які розкручуються через нарощування рейтингу однієї людини, дуже легко маніпулювати свідомістю людини, керувати у парламенті і в уряді представниками цих лідерських сил і спрямовувати політику в інтересах великого капіталу. Що відбувається і зараз.

Великий капітал впливає на політику через великі гроші під час виборів. Слід нагадати, що вибори 2009 року в Україні відносно ВВП були дорожчими у 492 рази, ніж вибори у Франції, а парламентські вибори 2012 року – у 20 разів дорожчі, ніж вибори у Польщі.

Що треба змінити

Отже, що потрібно для того, щоб скасувати політичну монополію великого капіталу та розблокувати в Україні процес формування політичних сил, які є виразниками суспільних інтересів?

По-перше, фінансовий аспект не має бути вирішальним під час виборів, інакше великий капітал має нездоланнуої перевагуи  над політичними партіями, які віддзеркалюють суспільні інтереси. Отже, необхідно заборонити фінансування виборчих перегонів у великих обсягах, заборонити політичну рекламу на комерційних каналах, які є власністю великого капіталу. Ці зміни мають бути відображені у законах про політичні партії та про вибори – в частині прозорості та підконтрольності суспільству формування виборчих бюджетів.

У такий спосіб ціна виборчих перегонів в Україні стане європейською.

По-друге, в українських умовах, де немає впливових ідеологічних політичних сил (і передовсім правоцентристських, які віддзеркалюють інтереси національного виробника), високий виборчий бар’єр, поєднаний із забороною створення блоків, – це механізм недопущення суспільного інтересу у владу.

Блокування ідеологічно споріднених партій не раз було застосоване у виборчій практиці України і підвищувало ефективність парламенту. Наприклад, 2002 року, коли комуністична більшість парламенту, здавалося, назавжди укорінилася в новій українській державі, тільки блокування політичних партій дозволило перемогти на виборах комуністів.

Тому суттєве зменшення впливу фінансової складової під час виборчих перегонів, пониження виборчого бар’єру та повернення до системи блокування партій є необхідними елементами початку демократичного виборчого процесу.

Три гривні на люстрацію

І останнє: чи доречні вибори у кризовій ситуації?

Враховуючи, що сукупність проблем, які стали перед українським суспільством, не здатна самотужки вирішити жодна політична команда, навіть у коаліції, необхідно прискорити темп зміни влади. Кожні вибори – це очищення влади, нові можливості.

Багато країн, зокрема, Італія, у період великих викликів проводили ледь не щорічні вибори.  І саме ця держава засвідчила, що часта зміна влади сприяла і очищенню, і підвищенню дієвості уряду.

Аргументація, що вибори задорогі для держави "зараз", не відповідає дійсності. Останні вибори обійшлися кожному виборцю менше ніж у 3 гривні. Тобто як один проїзд у тролейбусі. Якщо порівняти з тим, скільки забрав уряд у кожного пенсіонера через фактичне скорочення пенсійного забезпечення, а у кожної родини – через знецінення гривні чи підвищення комунальних тарифів, – бачимо, що це неспівставні речі.

Вибори

Тому питання частоти виборів – це питання механізму очищення влади, її люстрації. За рік покажи, що ти зробив, – суспільство тебе підтримає.

Вибори, через які суспільство почне самостійно здійснювати формування влади, – це і є механізм найефективнішої люстрації, яку має пройти Україна, щоб бодай за чверть століття вивести себе зі старої системи радянських координат.

Юрій Костенко